Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

якими він повинен був відповідати. І так просвіта повільним кроком просувалася вперед. Він був дуже занедбаний, попросту внутрішньо спустошений наглядачами, але попри це я добився того, що на звук імени Франца Йосифа він добував шаблю з піхви. О, та він мало не проткнув Віктора Еммануїла І, який не досить прудко усунувся йому з дороги.

Сталося так, що решта тієї пишносяйної колегії набагато швидше запалилася й перейнялася ідеєю, ніж ледве доганяючий, нещасний архикнязь. Їхній запал не мав меж. Я всіма силами мусів їх гамувати. Незмога сказати, чи втямили вони у всій розтяглості ідею, за яку мали боротися. Мериторична сторона не була їхньою справою. Запрограмовані на самоспалення у вогні якогось догмату, вони наповнилися захватом від того, що здобули завдяки мені гасло, в ім'я якого могли вмерти в боротьбі, у вихорі піднесення. Я заспокоював їх гіпнозою і насилу втовкмачував їм, що треба берегти таємницю. Я пишався ними. Який вождь мав коли під своєю командою такий прегарний штаб, генералітет, складений з таких полум'яних духів, гвардію — інвалідів насправді, але яких же геніяльних!

І нарешті прийшла та ніч, бурхлива і дихуща вітровіями, аж до дна потрясена у своїх глибинах тим, що в ній готувалося, грандіозне і безмежне. Темряву раз-у-раз роздирали блискавки, світ відкривався роздертий аж до найглибших тельбухів, являв своє яскраве нутро, жахливе і без диху, і знову його затраскував. І плив далі, з шумом парків, з походом лісів, з хороводом кружляючих горизонтів. Під ослоною пітьми ми покинули музей. Я йшов на чолі тої надхненної когорти, яка посувалася серед раптових шкутильгань, замахувань, диркоту щудла й дерева. Блискавки пролітали по оголених лезах шабель. Так ми добилися у темряві до брами вілли. Застали її відкритою. Прочуваючи якийсь підступ, я звелів запалити смолоскипи. Повітря зачервоніло від смоляного лучива, сполошені птахи високо збилися у червоному блиску, у тому бенгальському світлі ми виразно уздріли віллу, її тераси й балькони, що стояли мов би в заграві пожежі. З даху повівав білий прапор. Торкнутий поганим прочуттям, я вступив на подвір'я на чолі моїх бойовиків. На терасу вийшов мажордом. Кланяючись, він сходив з монументальних сходів і наближався з ваганням, блідий і непевний у рухах, щораз виразніший у жарі лучива. Я спрямував у його груди вістря мого клинка. Мої вірні стояли непорушно, високо підносячи димущі смолоскипи, чути було в мовчанні шум пливучого поземно полум'я.

— Де перебуває пан де V.? — спитав я. Він невизначеним рухом розвів руки.

— Виїхав, пане, — сказав він.

— Зараз переконаємося, чи то правда. А де Інфанта?

— Її Високість також виїхала, всі виїхали…

Я не мав підстави в цьому сумніватись. Хтось мусів мене зрадити. Не можна було гаяти часу.

— До коней! — гукнув я. — Мусимо відтяти їм дорогу!

Ми виламали двері стайні, у темряві на нас дихнуло теплом і запахом тварин. За хвилину всі ми сиділи на румаках, які здиблювалися під нами і ржали. Несені їхнім галопом, витягнутою кавалькадою ми пірнули, серед цокоту копит на бруку, в нічну вулицю. — Лісом до ріки! — кинув я за себе і звернув у лісову алею. Довкола нас розшалілися глибини хащів. У темряві відкрилися немов би скопичені краєвиди катастроф і потопів. Ми летіли серед водоспадів шуму, серед збурених лісових мас, полумені смолоскипів відривалися великими клаптями за нашим витягненим галопом. Крізь мою голову пролітав гураган думок. Чи Б'янка була викрадена, чи, може, в ній низька спадщина батька здобула перемогу над кров'ю матері і над післанництвом, що його я намарно намагався їй прищепити? Алея ставала тіснішою, змінювалася у виярок, за вильотом якого відкривалася велика лісова галявина. Там ми врешті їх допали. Вони достерегли нас уже здалека і затримали повози. Пан де V. висів і схрестив руки на грудях. Він ішов до нас повільно, похмурий, виблискуючи окулярами, багряний у блиску смолоскипів. Дванадцять лискучих лез наставилося в його груди. Ми наближалися великим півколом, мовчки, коні йшли ступою, я заслонив очі рукою, щоб краще бачити. Блиск смолоскипів упав на повіз, і я угледів у глибині сидіння смертельно бліду Б'янку, а обіч неї — Рудольфа. Він тримав її руку й притискав її до грудей. Я повільно спустився з коня і нетвердим кроком пішов до повоза. Рудольф поволі підвівся, як коли б хотів вийти мені назустріч.

Ставши при повозі, я обернувся до кавалькади, яка звільна наступала широким фронтом із шпагами, готовими до штиху, і промовив: — Панове, я фатиґував вас непотрібно. Сі люди вільні і від'їдуть свобідно, ніким не зачеплені. Волос не спаде їм з голови. Ви сповнили вашу повинність. Сховайте шаблі до піхов. Не знаю, до якої міри збагнули ви ідею, на службу якій я вас заприсяг, до якої міри вступила вона у вас і стала кров'ю з вашої крови. Ся ідея, як бачите, банкрутує, банкрутує по всій лінії. Гадаю, що як на вас, то ви переживете се банкрутство без більшої шкоди, скоро ви пережили банкрутство вашої власної ідеї. Ви вже незнищенні. Що ж до мене… але менше про мою особу. Я хотів би тільки, — тут я звернувся до тамтих у повозі, — щоб ви не думали, ніби те, що сталося, застає мене цілком непідготовленим. Се не так. Я давно се все передбачав. Якщо я так довго нібито й тривав у полі оман, не допускав до себе кращого знання, то лишень тому, що не личило мені знати речі, які перевищують мою сферу, не личило мені випереджати події. Я хотів вистояти на посту, на який поставила мене моя доля, хотів до кінця сповнити мою програму, залишитися вірним ролі, яку сам собі узурпував. Бо, визнаю се тепер зі скрухою, я був, всупереч підшептам моєї амбіції, лише узурпатором. У моєму засліпленні я взявся ясувати писання, хотів бути тлумачем божественної волі, у фальшивому надхненні хапав сліпі докази і контури, які прохоплювалися крізь марківник. Але складав я їх, на жаль, тільки в довільну фігуру. Я накинув сій весні мою режисерію, підложив під її не охоплений розквіт власну програму і хотів її приневолити, покерувати нею згідно з власними плянами. Якийсь час вона несла мене на своєму розквіті, терпляча і байдужа, заледве мене відчуваючи, її нечутливість я взяв за толеранцію, ба, за солідарність, за згоду. Я думав, що відгадую з її рис, ліпше від неї самої, її найглибші інтенції, думав, що читаю в її душі, що антиципую те, чого вона, збаламучена своєю неохопністю, не вміє висловити. Я ігнорував усі ознаки її