Режин Дефорж - Анна Київська

Бог напевне покарав графа за його непогамовне прагнення до могутності. Граф каявся, бив чолом у землю, молячись до Всевишнього. Та Бог не чув його. Повінь досягла найвищого рівня, хвилі вирували довкола стовпів. Зчинилася велика й безладна метушня… Воїни не почули першого тріску; коли вони усвідомили, що їм загрожує небезпека, міст упав із жахливим гуркотом, заглушивши зойки тих бідолах, які разом з мостом звалились у воду. Тепер на поверхні Діва видно було тільки шоломи, руки, ноги, колеса, коней і людей, що зі смертельного страху хапалися одні за одних. Це видовисько так приголомшило нормандців, що вони на якийсь час припинили бій. Але їхній герцог крикнув:

— Тhог аїе[5]!

Ті, кого течія прибивала до берега, повзали в намулі, і тут їх добивали нормандці. Очоливши два десятки рицарів, Вільгельм, якому селяни взялися показати брід, перейшов річку вище від мосту й став переслідувати тих французів, котрим пощастило перебратися на другий берег. Він бився з несамовитою люттю, прагнучи назавжди відбити у французів та анжуйців бажання завоювати Нормандію.

Генріх бачив, як червона до плеча Байстрюкова рука невтомно злітала вгору й опускалася вниз. Незважаючи на втому й вік, король притьмом скочив на коня. Жоффруа Мартель та його небіж у єдиному пориві впали перед конем, наполохали його, і кінь, ставши дибки, скинув короля на землю й подався в бік ворога. Отямившись, Генріх підвівся.

— Треба тікати, ваша величносте!

Онук Гуго Капета, опустивши плечі, похитав головою; по його обличчю котилися сльози, і він показав тремтячою рукою на поле бою.

До них чвалом мчав із сяючим обличчям нормандський вершник, тримаючи за повіддя вкритого піною бойового коня. Вершник зупинився, здійнявши куряву перед переможеними, що заціпеніли від страху.

— Герцог Вільгельм повертає королеві Генріху коня, щоб він якнайшвидше покинув його землі. А графи Суассонський та де Блуа, сказав герцог, лишаються його бранцями.

Якийсь час французи й анжуйці дивилися, як від них віддаляється рицар у масці.

І тоді король Франції, сповнений гніву й душевного болю, рушив у дорогу…

Розділ двадцять сьомий

КАРЦЕР

Жоффруа Мартель подався до свого замку в Анже, а Генріх — до свого в Парижі. Король переказав Анні, яка хотіла була вийти зустрічати чоловіка, без його на те волі не з’являтися йому на очі. Тож Анна залишилася в Санлісі.

Олів’є Арльського кинули до карцеру, де вода підіймалася йому до щиколоток. Тьмяне світло цідилося з вузенької шпарини високо над головою. Добра вдача й сопілка, яку залишили в’язневі, допомагали йому в перші дні легше зносити довге чекання й ланцюги, що сковували його рухи. Він був певний, що Генріх не забариться звільнити його. Король захотів дати йому урок, але любов примусить його швидко забути образу. Та минали дні, і зголоднілого, закляклого від холоду трубадура вже починали брати сумніви. Відкинувши самолюбство, він став благати наглядача роздобути йому перо й папір. Той, сам бувши неписьменний, відмовився зробити це, але сказав, що як Олів’є вчитиме його грати на сопілці, то він розповість про хлопцеве прохання начальникові королівської варти, завсідникові шинку його сестри. До Олів’є повернулося трохи надії.

— Чи то не твоя сестра тримає шинок на березі Сени, якраз навпроти замку нашого короля?

— Еге ж, моя.

— Її звати Жізель?

— Атож. Ти її знаєш? — раптом підозріливо спитав наглядач.

— Якщо ти їй дещо перекажеш, тобі перепаде чимало золотих монет.

— Золотих? Мабуть, ти й сам їх ніколи не бачив!

— Піди до сестри й скажи, що Олів’є, друг Рубцюватого, опинивсь у в’язниці.

— Нікуди я не піду, мені треба стояти на своєму місці. Замовкни, хтось іде!

Наглядач швидко вийшов. Зі щемом у серці Олів’є почув, як на дверях знову позасувалися засуви і кроки почали віддалятися. Тільки рінь у підземеллі шурхотіла під ногами в наглядача.

Цілих десять днів до карцеру не долинав жоден звук. Уже давно в’язень проковтнув останній шматок пліснявого хліба, за який він завзято бився з пацюками, що до крові покусали йому руки й обличчя. Спрагу він погамовував гнилою водою, в якій плавали його екскременти та набряклі тіла пацюків, що їх йому вдалося забити. Щоб не стояти весь час у брудній воді, він назгрібав трухлявої соломи, яку кинули сюди, коли його замикали в цій домовині, сів навпочіпки й почав із завошивленою чуприною та бородою чекати смерті — такий виснажений голодом і лихоманкою, що бунтувати вже й гадки не мав. Решту сили, яка ще лишилася в нього, Олів’є витрачав на те, щоб видобути із сопілки чарівні, до болю тужливі звуки, і ті, хто їх чув, не могли стримати сліз. Двоє закоханих, які лежали біля підніжжя муру, полинули подумки до раю; рибалка впав у човні навколішки, гадаючи, що то голос річкової русалки; чернець бив поклони Богові; праля упустила за водою єдину свою сорочку, а вартові втирали рукавами сльози…

Вранці одинадцятого дня двері відчинилися. Хтось увійшов із смолоскипом у руці до карцеру. Світло різко вдарило в’язневі у вічі, і він закліпав повіками. Олів’є спробував підвести кволу руку, щоб затулити очі, але йому забракло сили.

— Ох!.. Мій сердешний Олів’є!

Чиїсь міцні руки підняли тіло бідолахи, який аж закричав від болю: той, хто підіймав, не помітив ланцюгів, якими Олів’є був прикутий до муру. Тоді незнайомець скинув із себе накидку, простелив її на підстилку і обережно поклав на неї свого товариша.

— Пилип! Філіпп!

Рубцюватий навіть не подумав про те, звідки юнак дізнався про його справжнє ім’я. Щоб урятувати хлопця, Пилип ладен був назвати своє ім’я перед самими королем і королевою.

— Відв’яжи його, — наказав Пилип наглядачеві, який увесь аж тремтів.

— Добродію, я не можу цього зробити. Я ризикував життям з любові до музики, тому й привів вас сюди, але чогось більшого від мене не вимагайте.

— Негідник! Ти не сказав мені, що він тут конає!

— Пане, можна я напою його молоком? — озвалася жінка, що прийшла разом із ними.

— Звичайно, люба Жізель!

Кілька ковтків теплого молока додали Олів’є сили. Він розплющив очі й спробував усміхнутися. Та його занудило, і він почав блювати жовчю. Знесилений гострими спазмами, юнак знепритомнів.

Коли він прийшов до тями, його засліпило сяйво яскравого світла в карцері. В’язень спробував підвестись і здивувався, що більше не відчуває ні важких ланцюгів, ні вогкого холоду, що доти наскрізь пронизував його тіло; тепер він, навпаки, відчував м’яке тепло.

— Пити, — прошепотів Олів’є.

Цього разу він уже не виблював молока. Через кілька хвилин Жізель нагодувала його намоченим у