Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

— Та ну, Геку, не треба мені такого. Я цих ледве терплю.

— Я теж, Джиме. Але якщо вже вони сіли нам на шию, то не треба забувати, хто вони такі. Звісно, хотілося б знати, чи є десь країна, де королі зовсім перевелися.

Нащо було казати Джиму, що це не справжні король та герцог? Нічого хорошого з цього все одно б не вийшло, а крім того, вони й справді практично не відрізнялися від справжніх.

Я ліг спати, і Джим не розбудив мене, коли настала моя черга. Він часто так робив. Коли я прокинувся на світанку, він сидів, і, схиливши голову на коліна, стогнав і плакав. У таких випадках я не звертав на нього уваги, навіть не виказував, що помітив це. Бо знав, у чому справа. Це він згадував про дружину та дітей і тужив за домом, бо ніколи в житті ще не розставався з сім’єю, а дітей та дружину любив, по-моєму, не менше, ніж кожна біла людина. Може, це видасться вам дивним, але так воно і є. Ночами він часто, бувало, стогнав і плакав, коли думав, що я сплю, плакав і примовляв:

— Бідолашна Лізабет, бідненький Джонні! Ох, яке горечко! Певно, не побачимося ми з вами, ніколи не побачимось!

Він дуже хороший негр, цей Джим!

Але цього разу я розговорився з ним про його дружину й малюків, і він мені між іншим сказав:

— Ось чому мені зараз так тяжко на душі: я щойно почув, як на березі щось ляпнуло чи ляснуло, і мені пригадалося, як я скривдив якось мою маленьку Лізабет. Їй було тоді лише чотири рочки, вона підхопила десь скарлатину і дуже тяжко хворіла, потім одужала; ось якось вона стоїть біля мене, і я кажу їй: «Зачини двері!» Вона не зачиняє, стоїть собі та й стоїть, дивиться на мене і посміхається. Мене це розізлило; я знову кажу їй, голосно так: «Чи ти не чуєш? Зачини двері!» А вона так само стоїть і посміхається. Ну, я наче сказився, як гаркну: «Ну, то я тебе примушу!» І як лясну її по голові, вона в мене так і полетіла на підлогу. Потім вийшов у іншу кімнату, пробув там хвилин десять і повертаюсь; бачу, двері так само відчинені настіж, дівчинка моя стоїть біля них, опустила голову і плаче, сльози так і котяться; я знову розсердився — і до неї… Тут саме налетів вітер і двері (вони відчинялися надвір) самі зачинилися за спиною дівчинки, голосно грюкнувши, а вона і з місця не зрушила. Я просто обімлів, а що відчув тоді, то й не передати. Підкрався, — а сам весь тремчу, — підкрався навшпиньки, відчинив помаленьку двері в неї за спиною, вийшов, а тоді просунув обережно голову та як гаркну на все горло! Вона навіть не поворухнулась! От, Геку, я тут як заплачу! Схопив її на руки і кажу: «Ох, моя ж ти бідолашко! Прости, Господи, старого Джима, а сам він себе ніколи не простить!» Бо ж вона оглухла, Геку, зовсім оглухла, а я так її скривдив!

Розділ XXIV

Наступного дня, вже надвечір, ми причалили до зарослого верболозом острівця посередині ріки, а на обох берегах тулилися містечка, і герцог із королем почали будувати теорії, як їх можна обібрати. Джим сказав герцогу, що йому хотілося б, щоб це не забрало багато часу, — мовляв, йому дуже вже набридло лежати цілісінькі дні зв’язаним у курені.

Розумієте, нам доводилося все ж таки зв’язувати Джима мотузкою, коли ми залишали його одного: бо ж якби хтось на нього наткнувся і побачив, що нікого з ним немає і він не зв’язаний, то не повірив би, що він негр-утікач. Ну, герцог погодився, що, звісно, нелегко цілісінькими днями лежати зв’язаним, і пообіцяв винайти якийсь спосіб, щоб обійтися без цього.

Голова в нього працювала справно, в нашого герцога, він швидко придумав, як усе влаштувати. Одягнув Джима в костюм короля Ліра — довгий халат із ситцю для занавісок, сива перука і борода із кінського волосу; тоді взяв свій театральний грим і намастив Джиму шию, обличчя, руки густою синьою фарбою такого тьмяного і неживого відтінку, що він став схожим на потопельника, який пролежав у воді цілий тиждень. Провалитись мені на місці, якщо я бачив щось страшніше! Потім герцог узяв дощечку і написав на ній:

Божевільний араб.

Коли не буйний, повністю безпечний.

Він прибив цю дощечку до палиці, а палицю поставив перед куренем, кроки за чотири від нього. Джим був задоволений. Він сказав, що це значно краще, ніж лежати зв’язаному цілими днями та тремтіти від страху, як тільки щось десь почується. Герцог порадив йому не соромитись і поводитись розв’язно, а якщо хтось надумає встромити носа не в свою справу, то нехай Джим вискочить із куреня та потанцює трохи, наче біснуватий, та завиє разів зо два, як дикий звір, — тоді вже непрохані гості точно накивають п’ятами й дадуть йому спокій. Загалом, це він правильно вирішив; але мені здається, що далеко не кожен став би чекати, доки Джим завиє. Якби ж то він був просто схожий на покійника, але ж усе значно гірше!

Нашим пройдисвітам знову хотілося пустити в діло «Жирафу» — дуже багато прибутку принесла їм ця витівка, але вони побоювались: а раптом чутки за цей час дійшли вже й сюди? Більше нічого гідного уваги їм на думку не спадало, і зрештою герцог сказав, що полежить та подумає годинки зо дві, чи не можна якось пошити в дурні арканзаське містечко; а король вирішив заглянути до містечка на протилежному березі — без усякого плану, просто так, покладаючись у сенсі прибутку на провидіння (а по-моєму, на сатану). Усі ми купили нове вбрання там, де зупинялися минулого разу; і тепер король сам одягнувся у все нове і мені теж звелів так зробити. Я, звісно ж, послухався. Король був у всьому чорному і мав вигляд дуже парадний і урочистий. Я до цього часу якось не помічав, що одяг може так змінити людину. Раніше король скидався на найостаннішого п’яничку, а тепер, як зніме нового білого капелюха та як розкланяється з такою посмішкою, — ну ніби щойно вийшов із ковчега: такий уже поважний, благочестивий та доброчесний — просто сам старигань Ной.

Джим вимив човника, і я сів у