Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

зробив, щоб визволити Абреу? Сумніви невдовзі обернулися на докори сумління, хай безпідставні, але пекучі. Я захвилювався, роздумуючи, як мене зустрінуть у Буенос-Айресі. Уявив галас, що його зчинять журналісти, звинувачення мене у зрадництві й боягузтві.

Не пам’ятаю, який мандрівник сказав, що повернення на батьківщину, наче пробудження від сну. В аеропорту Есейса мене справді чекали журналісти, але без підозріливості чи ворожості, а як друга нашого видатного вченого, останнього, хто його бачив до ув’язнення в далекому місті Сходу. Мене засипали запитаннями, прагнучи якомога більше дізнатися і про мене, і про славетного Абреу, що зараз перебував за тридев’ять земель. Вони сприймали на віру все, що я казав, і вимагали ще і ще. Я мусив узяти себе в руки. Спотворити чи прикрасити дійсність було легко, але й небезпечно; та й з’явилася можливість кількома влучними словами втопити назавжди консула Лаборде. І хоч якою великою була спокуса, інтуїтивно я відчув, що в розмові з аргентинцями, яких об’єднали спільні переживання, не варто торкатися прикрих і суперечливих нюансів.

Пригадуючи свій душевний стан упродовж тих перших днів у Буенос-Айресі, я б назвав це порою випробувань. Бо як інакше визначиш щоденні інтерв’ю з кореспондентами — вранці, вдень і ввечері, — коли весь час очікуєш підступних запитань? На щастя, минав час, і, хоч національна стурбованість за долю Абреу не ослабла, інтерв’ю поступово припинились. Я повернувся до звичного життя, радіючи, що не припустився жодної помилки. Я ще пишався, що народився під щасливою зіркою, коли зустрів доктора Гавіатті з Аргентинської медичної академії.

— З міністерства закордонних справ передали, — повідомив він, — що доцільно було б провести збори академії на підтримку твого друга Абреу. Після тривалого обговорення зголосився на промову доктор Осан. А ми вирішили, що непогано б і тобі сказати кілька слів про друга в колі його колег.

Хоч ця пропозиція і втішила мене, я, проте, зауважив:

— Старий, куди мені свинячим писком та в пшеничне тісто. Я ж бо не член академії, навіть не лікар.

— Хай тебе це не хвилює, — заспокоїв Гавіатті. Оглянув мене, поплескав по плечу і мовив, схоже, без жартів, приголомшливі слова: — З твоєю розкішною лисиною ти чудово впишешся в загальну картину.

Наче здалеку я чув його голос, що провадив далі:

— Наступного четверга, о дев’ятнадцятій годині… Запросили вже дружину Абреу… Якщо хочеш привести якогось знайомого, зазнач, ніби це твій секретар, щоб йому виділили запрошення.

Я проводжав його очима, а подумки рахував дні, що лишилися до четверга. Тільки п’ять. Прірва часу для тих добродіїв, що за ніч здатні підготувати доповідь на ранок. Але обмаль для мене. «Щоб не осоромитись, — вирішив я, — найкраще (ото наївна людина!) піти додому й узятися за роботу». Абреу я знав змалку, або майже змалку, але ніколи не задумувався, скільки я зможу про нього розповідати: кілька годин чи кілька хвилин.

Удома я дивився на себе в дзеркало у ванній і раптом пригадав, як одна моя приятелька казала: «Настає час, коли з острахом зазираєш щоранку в дзеркало: що там іще готує новий день». На моїй зовнішності вік відбився з прикрою відвертістю: дві залисини розповзалися на голові, просвічуючи крізь поріділе волосся.

І подумав, якби був трохи розумніший, то давно скористався б засобом проти гнітючого ґанджу. Тож негайно взявся до діла. На щастя, одна пляшечка ще збереглася.

Як я тепер розумію, доповідь моя вдалася. Якщо вишукувати в ній невдалі місця, то, певно, слід відзначити проказані скоромовкою хвилюючі епізоди. Хоч така неуважність, як на мене, компенсується дошкульністю тих фрагментів, де йдеться про дикунську неосвіченість тих, хто ув’язнив ученого. Що ж до мене особисто, то в якомусь нападі зарозумілості (зовсім невластивої мені) я дійшов думки, мовляв, про мою відданість Франсіско Абреу треба судити не за поведінкою в Багдаді, а за промовою на його захист. Працював я справді швидко і натхненно. Можливо, це діяв славнозвісний стимулятор чи еліксир, що його я регулярно приймав перед їжею і чаєм на сон.

У день виступу я прокинувся впевнений і безстрашний. Я не мав і гадки, що нерви можуть зіграти зі мною лихий жарт. Якби я трохи розслабився, то побачив би, що нагадую кулачного бійця перед двобоєм, а не звичайну людину, яка збирається виголосити промову.

Я зайшов до амфітеатру, де було вже повно людей. Приєднався на сцені до невеликого гурту; один із сеньйорів поцікавився, чи непунктуальність не найгірша вада аргентинців. Інший пояснив мені:

— Зверніть увагу, ми вже й так запізнюємось, а доктора Осана й досі нема.

Він начебто додав іще щось чи невиразно пробурмотів. Та я раптом забув і про співрозмовника, і про академіків довкола, і про публіку. Мою увагу захопило чарівне видіння. Розкривши обійми й сумовито всміхаючись, до мене йшла донья Саломе. Запевняю, спершу її поява викликала в пам’яті лише хвилюючі спогади про любе мені подружжя. Аж тут зі мною щось зробилося, справжня метаморфоза, і все моє єство нестримно потяглося до доньї Саломе.

Нема потреби переповідати, що сталося далі — про це всім відомо. Відчуваю, втім, що газети, які не славляться поміркованістю, відчутно спотворили події. А втім, як це не важко і не соромно, я все визнаю. Проте не згоден, що за все мушу відповідати, як це дехто силкується довести. Вважаю, що моя провина лише в тому, що вчасно не збагнув самоочевидної речі. Як і Колумб свого часу, Абреу й собі зробив дивовижне відкриття, але відкрив зовсім не те, що шукав. Вище ми згадували кілька випадків, які підтверджують таку думку. Якщо ж хтось воліє ще доказів, то їх він знайде в останньому повідомленні преси. Консула в Багдаді, того самого, який умив руки в справі з Абреу, було заарештовано. За спробу зґвалтувати посеред вулиці літню жінку в національному одязі, з обличчям під чадрою.

© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.

ТРІЙЦЯ

1. ХОАННА

Люблю читати мемуари, певно, тому і сам мрію їх написати. Та щойно віддаюся спогадам, відчуваю сумнів: а кому воно цікаво? Я не воював, не був шпигуном, не вбивав, навіть не займався політикою. Мою книжку неминуче складуть самі описи душевного стану, як у тих оповіданнях, що їх приносять мені гонористі письменники-початківці. Один мій колега зауважив: «Хто прискіпливий до своїх задумів, ніколи їх не здійснить. Найкращий спосіб щось написати — сісти й написати». Його слова чомусь додали мені впевненості. Тож скористаюся цим і переповім вам випадок, який стався упродовж