Дені Дідро - Жак-фаталіст

назустріч мукам, і що гірші й частіші ці муки, то більша їм з того втіха. Вони ніби обмінюють своє теперішнє щастя на майбутнє, забезпечують собі небесне щастя за рахунок добровільної жертви — щастя земного. У найбільших стражданнях вони кажуть Богові: amplius, domine — ще більше, Господи, і Бог ніколи не полишає його в цій молитві. Та хоч і ми з вами страждаємо так само, як вони, але годі нам сподіватися тієї самої винагороди — у нас немає того єдиного, що надає стражданням вартості, — покори. Леле! Як можу я навіяти вам чесноту, якої вам бракує і якої я сам не маю? А без неї ми загинемо в другому житті, зазнавши великих нещасть і на землі. Ми серед спокут засуджуємо себе на вічні муки майже так само певно, як миряни серед утіх. Ми від усього відмовляємося, вони тішаться, а кара після цього життя нас одна чекає. Яке ж гірке становище ченця й черниці, що не мають покликання! А проте, це — наше становище, і змінити його ми не можемо. Нас узяли у важкі кайдани, якими мусимо ми безупинно дзвеніти без ніякої надії порвати їх. Спробуйте ж тягти їх, люба сестро. Ідіть, я ще прийду до вас.

За кілька днів він прийшов. Я бачилася з ним у приймальні й придивилася до нього зблизька. Він звірив мені до кінця своє життя, я йому своє. Близьких і подібних обставин у нього й у мене було дуже багато. Він зазнав майже таких самих родинних і релігійних переслідувань. Оповідання про його огиду до чернецтва не могло розвіяти мою власну огиду, проте воно справило на мене таке сильне враження, як, гадаю, і моє на нього. Подібність наших характерів поєднувалась із подібністю подій і обставин, тож що більше ми з ним бачилися, то більше подобалися одне одному. Історія його перебувань була історією моїх, історія його почуттів була історією моїх, історія його душі була історією моєї.

Коли ми вже досить наговорилися про себе, то повели розмову про інших, надто ж про настоятельку. Як духівник, він був дуже стриманий, але поза його словами я зрозуміла, що теперішній стан у цієї жінки довго не триватиме, що вона бореться сама із собою, але марна і що станеться щось одне: або вона повернеться до своїх перших нахилів, або збожеволіє. Мене страшенно кортіло дізнатися більшого. Він, безперечно, міг би просвітити мене в питаннях, які я ставила собі і на які ніяк не могла відповісти, але я не зважувалась його спитати, насмілилась тільки довідатись у нього, чи знає він отця Лемуана.

— Знаю, — відповів він, — це людина шановна, дуже шановна.

— Він перестав бувати у нас.

— То правда.

— Чи не могли б ви мені сказати, як воно сталося?

— Мені дуже прикро було б, коли б це мало розголос.

— Можете покластися на мою скромність.

— Мабуть, про нього щось сказали архієпископові.

— Що ж могли сказати?

— Що він живе надто далеко від монастиря, що не завжди буває тоді, коли він там потрібен, що мораль у нього надто сувора, що є підстави підозрювати в ньому новаторські думки, що він сіє розбрат у монастирі й віддаляє черниць від настоятельки.

— А звідки ви це знаєте?

— Від нього самого.

— Так ви з ним бачитесь?

— Бачуся, він мені й про вас казав.

— Що саме?

— Що вас треба жаліти, що він не розуміє, як ви могли витримати всі страждання, яких зазнали, і що хоч він мав нагоду розмовляти з вами раз чи двічі, але гадає, що ви ніколи не зможете призвичаїтись до чернецтва; що він мав на думці…

Тут він раптом спинився, і я спитала:

— Що мав на думці?

Отець Морель відповів мені:

— Мені невільно докінчити, бо це справа надто великої довіри з його боку до мене…

Я не наполягала, тільки сказала:

— То правда, що саме отець Лемуан примусив мене далі триматись від настоятельки.

— Він добре зробив.

— Чому?

— Сестро, — відповів він, прибираючи поважного вигляду, — додержуйте його порад і постарайтесь не знати причини їх усе своє життя.

— Але мені здається, що коли б я знала небезпеку, то тим пильніше могла б уникати її.

— А може, й навпаки.

— Певно, ви дуже лихої про мене думки.

— Про ваші звичаї й безневинність я маю таку думку, яку й мушу мати. Але повірте, що є згубне знання, яке вас занапастило б, коли б ви набули його. Настоятельку злякала саме ваша безневинність. Якби ви більше знали, вона менше шанувала б вас.

— Я вас не розумію.

— Тим краще.

— Хіба в близькості й ласках двох жінок може бути щось небезпечне?

Отець Морель не відповів нічого.

— Хіба я не така, якою вступала сюди?

Отець Морель не відповів нічого.

— Хіба я не була ввесь час така сама? Яке ж зло в тому, щоб любитися, говорити про це, виявляти це? Це ж так солодко!

— То правда, — мовив отець Морель і підвів на мене очі, які був опустив, поки я говорила.

— І хіба це звичайна річ по монастирях? Бідна моя настоятелька! Якого вона дійшла стану!

— Сумного стану. Боюся, щоб він ще не погіршав. Вона не створена для чернецтва. І так воно рано чи пізно буває, коли людина опирається природному потягу — через цей примус її пристрасті збочують і стають тим шаленішими, чим вони безглуздіші. Це — ознаки божевілля.

— Вона божевільна?

— Так, і дедалі стан її погіршуватиметься.

— І, по-вашому, така доля чекає всіх, хто вступив у чернецтво, не маючи до нього покликання?

— Ні, не всіх. Дехто помирає ще перед тим, як збожеволіти, дехто, у кого вдача гнучка, скоряється згодом, а декого якийсь час підтримують невиразні надії.

— Які ж надії можуть бути в черниці?

— Які? Передусім надія зректися обітниці.

— А коли цієї надії вже немає?

— Тоді сподіванка на те, що колись брама лишиться незамкнена, що люди відкинуться навіженства — ховати живцем у домовинах молоді істоти, і монастирі будуть скасовані; що в монастирі пожежа станеться, що монастирські мури впадуть, що хтось порятує. Усі ці припущення рояться в голові, про них думають, дивляться без ніякого наміру, гуляючи в саду, чи ж дуже високі мури, а в келії беруться за ґратки й похитують злегка, ніби мимохіть. Якщо вікно на вулицю, то поглядають на неї, і коли там проходить хто-небудь, серце починає тріпотіти, зривається з уст глухе зітхання. Коли здіймається якесь заворушення, що про нього чутка долинає аж у монастир, знову-таки надіються; сподіваються хвороби,