Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

й литаври. У цій дикій музиці потонуло ремство кирджаліїв, орда заворушилась і рушила вперед. Скоро кінський тупіт затих, лише віддалені звуки труб і хмара куряви вказували, що кирджалії повертаються назад тим самим шляхом, яким прийшли.

На лісовій галявині нікогісінько. Раптом на неї вискочив маленький чоловічок — чи то дитина, чи то дорослий. Горбатий, майже без шиї, руки довгі, наче в мавпи. Боязко, крадькома, вийшов він на середину галявини, зупинився, прислухався: кирджалії далеко. Тоді він заспокоївся і почав нишпорити: нагнеться, щось підніме з землі, пильно розгляне — і або кине додолу, або засуне у свій мішок. Нараз погляд його зупинився на чомусь великому: рушниця! Він так і заціпенів, потім схопив рушницю під пахву і зник у лісі.

Селяни з Урум-Енікьоя спочатку не помітили кирджаліїв, проте вночі догадалися, що ті недалеко, й повтікали до лісу. Коли горяни сповістили, що кирджалії пішли, ніхто не хотів цьому вірити. Боязко оглядаючись на всі боки, повернулися спочатку чоловіки. На майданах з'явились багатші чорбаджії верхи на мулах. Навколо них снували вперед і назад озброєні стражники; прибув також невеликий загін охоронців гірських перевалів, дехто з мушкетами, а здебільшого з довгими залізними палицями. Їхній ватажок був у великій шапці з лисячим хвостом. Його люди йшли насупившись, з відважним виглядом, хоч подумки всі вирішили тікати, як тільки побачать кирджаліїв. Нарешті, коли коні стражників зморились і недовірливі чорбаджії переконались, що кирджаліїв справді нема, пустили в село жінок та дітей. На вулицях з'явилися люди, вози й худоба.

Раптом звідкись знизу, від річки, почувся постріл. Погода стояла тиха, і в прозорому повітрі він пролунав різко та погрозливо. Ще не встигли збагнути, хто стріляє, чому стріляє, як звідти ж почувся другий постріл. Жінки заголосили, кинулися тікати. Насилу найспритнішим чоловікам удалося спинити їх і повернути назад.

— Не бійтеся, люди добрі! — гукали вони. — Це не кирджалії, це мисливці.

Жінки повернулись, але ніхто не наважувався ввійти у свій дім. Вози так і стояли навантажені, худоба розбрелась по майданах, і поки жінки товпилися біля воріт, чоловіки зійшлися на край села, щоб вартувати.

Надвечір до села свинопас пригнав свиней. Селяни повеселішали, хоч і дивно було їм бачити його, наче він не знав, що все село тікало.

— Стривайте-но! — гукнув хтось. — Горбань нам зараз усе розкаже. Він, мабуть, бачив кирджаліїв.

Селяни вийшли назустріч свинопасові, обступили його. Це був той самий горбатий хлопчина, який вранці знайшов рушницю в лісі. І сказав він те, що вже було відомо: кирджалії пішли геть.

— Чому пішли?

— Звідки мені знати? Я далеко був. Дуже кричали, сперечались…

— А хто стріляв біля річки?

Горбань не відповів, але, блиснувши очима, гордо подивився на селян і, наперед тішачись, як вони здивуються, вийняв з-під аби[79] рушницю й показав їм.

— Хто стріляв, питаєте? Я стріляв. Дивіться, це моя… У нього в руках був короткий мушкет, схожий на обріз, хоч і стара, іржава, але міцна, важка рушниця.

— От так Найден! Де ти її дістав?

— Дай подивитись. Може, продаси?

— Ти її не знайшов, а вкрав!

Горбань мовчав, міцно стиснувши рушницю в руках, готовий кусатись і дряпатися, аби хтось спробував її відібрати. Нарешті переконавшись, що ніхто не збирається відбирати в нього рушницю, швидко сховав її під абу і, усміхнувшись, сказав:

— Не знайшов я її. Вбив одного кирджалія… і взяв…

Селяни зареготали. Настрій у людей швидко змінився, і вони почали жартувати. Хтось спробував забрати в горбаня рушницю. Жінки, збагнувши, що саме через нього натерпілися страху, почали його клясти. Дітлахи, пробравшись між дорослими, хапали його за горб. Горбань розсердився, вищирився. Найбільше він боявся за рушницю. Затиснувши її під пахвою, він вирвався й кинувся тікати, хоч ніхто за ним не гнався.

Селяни сміялися.

— Каліка, а який злий!

— Позначив його Бог. Бережись такого!

— Невже такий народився?

— Хай йому абищо! Не народився, а дитиною впав з великої висоти. Видужати видужав, а горб зостався.

— Ким він Калмучці доводиться? Син чи онук?

— Хіба розбереш цю брехуху? Раз каже — син, а вдруге — онук. А деколи вигадує, що в руїнах знайшла… П'ятнадцять років тому, коли так само від кирджаліїв тікали, щоб вони всі, кровопивці, виздихали! Знайшла — ну й охрестила Найденом: знайдений, бачите…

Горбань прибіг додому. Баба Яна Калмучка сиділа на порозі. Вона не чула й не знала, що село тікало до лісу.

— Дай хліба! — крикнув горбань у неї над головою, як кричать глухому.

— Хліба? — тихо й спокійно мовила стара. — Немає в мене хліба. Якби мала хліб, то й сама з'їла б. У чорбаджіїв проси, чию худобу пасеш…

Горбань насупився й пішов до хати. Раптом вискочив звідти, несподівано весело, з усмішкою взяв рушницю, націлився в бабу і гукнув:

— Зараз тебе уб'ю!

Стара здригнулася. Розуміла, що горбань жартує, а все-таки боялась поворухнутись чи щось сказати, щоб не розсердити його: може й вистрелити.

— Уб'ю! — кричав, усміхаючись, горбань. — Сиди, не ворушись!

Налякавши стару, горбань сів навпочіпки під стіною і почав гризти сухі скоринки, які знайшов у хаті. Баба Яна встала, зітхнула, потяглася, наче забувши про пустощі горбаня. Але, проходячи повз нього, раптом кинулась, схопила за плечі й почала трусити.

— Лякати мене схотів, паскуднику! Задушу!

Раптом зойкнула й відпустила його. Горбань вкусив її. Баба Яна глянула на свою зморщену руку — на ній виднілись сліди від зубів і кров.

— Забирайся геть! — крикнула вона. — Щоб і ноги твоєї тут не було!

Горбань перекривляв її, і вона у розпачі замовкла. Потім промовила зовсім тихо:

— Розбійник! У батька вдався…

Ці слова мов нагадали їй щось далеке. Вона сіла на те саме місце, схрестила руки й задумалася.

Вдруге перевалив Індже Бакиджики й опинився в Ромині. Не було вже з ним тієї численної орди, з якою він виступив. Набридло кирджаліям ходити з ватажком, який не водить їх на здобич і на грабунок, не дозволяє робити, що заманеться, а тягає по шляхах — сьогодні в один, завтра в інший бік. Ослабли в них коні від голоду, заіржавіли ятагани за поясом. Якось уночі втік Сиврі-билюк-баші з усією ватагою. За ним услід — Едерханоглу, потім — Делі-Кадир і решта ватажків. З Індже залишився тільки Кара-Колю та ватага — триста чоловік на вороних конях. Індже — попереду, на білому арабському жеребці.

І все так само мертві були села, так само порожні поля навколо них. Ніде ні душі. Тільки де-не-де, у найбідніших і напівспалених селах зустрічались обірвані селяни,