Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що значить «звичайні прояви», Джордже? — спитала я. — Тіні?
— Так. Головним чином Тіні й Тумани. Ледве помітні прояви, що плавають у повітрі. До речі, не забувайте, що довкола лікарні безлюдно. Тут поблизу ніхто не хотів залишатись.
— Тобто нічого небезпечного немає?
— У руїнах самої лікарні — ні. А от будинок Бікерстафа — інша річ.
Ми піднялись на невеликий пагорб. Лондонські вогні вдалині мерехтіли неоновим морем. Довкола панувала тиша. Комендантський час уже розпочався, й місто поринуло в мовчанку.
— Зупинімось на хвилинку, — попросив Джордж. — Мені треба перепочити.
Він зняв рюкзак і скинув його на землю. Рюкзак був справді здоровенний, і до того ж якоїсь дивної викривленої форми.
— Що тут у тебе, Джордже? — спитала я.
— Нічого. Деяке додаткове знаряддя. Не хвилюйся. Фіззарядка мені тільки на користь.
Я насуплено поглянула на рюкзак:
— Від якого часу ти...
Аж тут я здогадалась. Зрозуміла, що він — цей рюкзак — мені нагадує. Тоді нахилилась і розстебнула його, присвічуючи ліхтариком. У його промені ми побачили пластикову кришку й увігнуті стінки знайомої посрібленої склянки...
— Череп?! — вигукнула я. — Ти притяг його сюди?!
Джорджа, здається, зачепили мої слова.
— «Притяг» — це ще легко сказано. Так, ектоплазма не має ваги, але ти навіть не знаєш, як тяжко її носити... О, моя бідолашна спина...
— І коли ж ти збирався сказати мені про це?
— Я взагалі не хотів говорити тобі. Ми ж не знаємо достеменно, де кабінет Бікерстафа. А череп знає. Отож на випадок, якщо ми не знайдемо кабінет, Локвуд вирішив...
— Що?! — я обернулась до нашого керівника, що тим часом зацікавлено оглядав кущик кропиви. — Локвуде! Ти знав про це?
Він кахикнув:
— Ну...
— Він лише запропонував, — поспіхом сказав Джордж. — Це була його ідея. І мені спало на думку, що він теж допомагатиме нести цю склянку. А натомість я тягну її всю дорогу, наче віслюк... О, моя бідолашна спина...
— Замовкни нарешті зі своєю бідолашною спиною! Ви здуріли, чи що? Ви хочете, щоб я говорила з небезпечним Третім Типом у зоні, де може бути безліч інших Гостей? Ви, напевно, обидва збожеволіли? Гадали, що я на таке погоджусь?
— Ні, — відповів Джордж. — Тому й не казали тобі.
— Забудьте про це! — з огидою вигукнула я. — Куди поділася твоя обачність, Локвуде? Я поки що при здоровому глузді — й негайно забираюся звідси!
— Не треба нервуватись, Люсі, — відповів Локвуд. — Це цілком безпечно. Склянка — в рюкзаку, а кришку міцно прилаштовано. Привид ніяк не зможе проявити себе чи заговорити з тобою. Він лише запасний варіант на випадок, якщо ми не знайдемо ті папери.
— Тих паперів, радше за все, взагалі не існує, — буркнула я. — Не забувайте, що нам про них розповів цей підступний привид у склянці! Хіба можна йому вірити?
— Я й не кажу, що можна. Але він запевнив нас, що працював з Бікерстафом. Повернення в цей дім може заохотити його до дальшої розмови.
Я не дивилась на Локвуда: він зараз усміхнувся б, а мені було не до усмішок.
— Як просто в тебе все виходить! Береш мене і тягнеш до цього будинку...
— Тут справді відбулись моторошні речі, — відповів Локвуд. — Та це не означає, що тут досі живуть привиди. Духа Бікерстафа тут немає — він на кладовищі. Дзеркала — так само. Що іще може зашкодити нам?
Він добре знав, що іще може нам зашкодити. Ми всі це знали. Та я не відповіла нічого, лише підхопила свій рюкзак і рушила за хлопцями.
Дорога звернула вбік від дерев. Лондонські вогні залишились далеко позаду. Серед трави нарешті з’явились темні руїни, здебільшого низькі й геть порослі мохом, лише подекуди вони сягали висоти другого поверху. То були залишки згорілої лікарні. Мої відчуття насторожились; повіяло огидним холодом і страхом. Серед каміння ліниво пурхали бліді нічні метелики. Я підозріливо поглянула на них, проте метелики виявились звичайнісінькими. Ми обережно подались уперед.
— Я бачу Смертні Вогні, — прошепотів Локвуд. — Ледве помітні, серед руїн.
Я на мить прислухалась — і почула тихе-тихе тріскотіння вогню, вигуки, чийсь далекий вереск... Несподівано звуки вщухли. Лише вітер ніжно шурхотів листям.
Пройшовши ще трохи далі, ми дісталися до найвищої з уцілілих стін. Я краєм ока помітила примарну сіру постать, що стояла на дверях і стежила за нами. Поза шкірою в мене пробіг холодок.
— Перший Тип, — мовив Локвуд. — Тінь або Причаєний. Нічого страшного... Так, а що там? — він показав на верхівку пагорба.
— Те, що нам треба, — відповів Локвуд. — Будинок Бікерстафа.
На тлі осяяного місяцем неба виросла чорна споруда, що стояла осторонь руїн. Будинок — великий, незграбний, споруджений із грубої темно-сірої цегли, — був оточений невисоким муром. Фігурний дах із численними димарями мав кілька крутосхилів, з яких подекуди пообпадала черепиця й стирчали, мов ребра, балки. Великі вікна, порожні й чорні, немовби пильно дивились на нас, як це зазвичай буває в покинутих домах. Стежка з гравію вела від воріт до захаращеного садка, де трава сягала нам аж до колін.
Ми стали на воротях, узявшись за руків’я рапір. Джордж дістав з кишені пакуночок м’ятних льодяників і роздав їх нам усім.
— Я так і думав, що видовище буде не з найгарніших, — зізнався Локвуд, смокчучи льодяник. — Проте зовнішній вигляд — це ще не все. Пам’ятаєте оту скотобійню в Дептфорді? Зовні — страх та й годі. А всередині — нічогісінько.
— Еге ж, для тебе — нічогісінько, — заперечила я, — бо ти нагорі балакав з господарем. А нас із Джорджем Безрукий загнав у підвал.
— Так, я пригадав... Я, напевно, мав на увазі щось інше. Будь-що це не означає, що тут неодмінно трапиться якась халепа. Навіть якщо тут когось жорстоко вбили... Передай-но мені ще один льодяник, Джордже!
Я уважно слухала його заспокійливі слова. Усе ж, «Локвуд і К°» — агенція, що давно вже має справу з покинутими будинками. Врешті-решт, саме нас залучив до цього розслідування Барнс, і саме ми хочемо втерти цим носа Кіпсові. І, врешті, саме нас Пенелопа Фіттес запросила на свою вечірку! Отож
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Череп, що шепоче, Джонатан Страуд», після закриття браузера.