Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

би мовити, рядовий знає більше, ніж вона про нього. До того ж навіть серед постатей з скандальними біографіями Валь-тер Вільгельм Канаріс вважався фігурою одіозною. Ще тоді, коли він був лейтенантом флоту, товариші по службі за надмірний інтерес до чужих справ дали йому про-звисько «Кікер» — тобто той, хто підглядає.

Славу в німецькій розвідці безталанний морський офіцер, але, безумовно, дуже здібний розвідник здобув, допомагаючи в роки першої світової війни Францу фон Папену й капітанові Францу фон Рінтелену чинити диверсійні акти в американських портах і водити за ніс розвідки Великобританії та США. Пізніше, за часів Гітлера, коли тотальне шпигунство стало офіційною доктриною «третього рейху», для фашистських розвідників, як відомо, ніяких моральних норм взагалі не існувало. Це за їх намовлянням гнали німці поперед своїх підрозділів на мінні поля радянських жінок і дітей, порушували всі міжнародні конвенції, знищуючи військовополонених. Канаріс відомий був своєю жорстокістю і зневажанням усіх моральних норм ще тоді, коли Гітлер носив погони єфрейтора. Рятуючи власну шкуру, він підставив свою кохану й наречену, всесвітньо уславлену танцюристку і німецьку шпигунку Мату Харі, під суд французького військового трибуналу, який виніс їй смертний вирок. Щоб утекти з італійської в'язниці, куди потрапив за шпигунство, богомольний Канаріс задушив на сповіді тюремного священика і вийшов у його одязі.

Та коли ці факти з біографії «адмірала в цивільному» були відомі тільки у вузькому колі розвідників, то його справді зоологічна ненависть до комунізму, до радянського ладу здобула найширшу гласність. У 1919–1920 роках Канаріс служив ад'ютантом військового міністра тодішнього правого соціал-демократичного уряду Німеччини Носке, прозваного кривавим псом, і брав безпосередню участь у вбивстві Карла Лібкнехта й Рози Люксембург, в ряді антирадянських акцій під час громадянської війни.

Саме антикомунізм і невгамовна, роками плекана лють до всього радянського стали сходинками, по яких піднявся сорокасемирічний командир берегової оборони в Свінемюнде на пост шефа абверу, щоб згодом взяти найактивнішу участь у розробці планів нападу на Країну Рад.

Все це пригадалося радянському розвідникові, коли він довгим поглядом проводжав одну з найзловісніших постатей фашистського рейху.

— Удостоїлися бачити найвидатнішого розвідника світу? — пролунало раптом десь поруч.

В запитанні Бізанца, що з'явився, як завжди, непомітно, не чути було й краплі іронії. Тому Микола відповів у такому ж тоні:

— Мені пощастило навіть обмінятися з адміралом привітаннями. Хоч у цьому цивільному вершникові я признав шефа абверу не відразу.

— Щоб побачити нашого шефа у військовій формі, вам, дорогий лейтенант, треба було народитися значно раніше. Мундира, кажуть, він не носить з тисяча дев'ятсот шістнадцятого року. А втім, адміральського чину мало для такої людини. Можете пишатися тим, що саме він на прохання полковника Візера підніс вам погони німецького офіцера. Це аванс, який ще треба відробити. І саме для цього вас сюди викликано.

НА ЗВ'ЯЗОК З «ШУКАЧЕМ»

— Читайте!

Бізанц простягнув Клинченкові лист. Кілька аркушиків поштового паперу, списаних хімічним олівцем. Автор, видно, дуже поспішав. Про це свідчили численні скорочення слів, скривлені рядки, пропуски літер, хоча в цілому послання складено було грамотно і, судячи з почерку, той, хто писав, навіть знався колись на каліграфії. Адреса — «Майорові Доллу, начальникові абвер-штелле Грубешув»- змусила була Миколу спочатку подумати, що лист давній. Та, пробігши очима перші ж рядки, переконався: йдеться про події зовсім свіжі.

Людина, яка приховувалася під кличкою «Шукач», повідомляла:

«…На східному березі Бугу я відразу ж натрапив на засідку радянських прикордонників. Під час допиту дотримувався легенди: колишній емігрант… Страшенно скучив за батьківщиною… В час, коли над Росією небо хмариться близькою війною, твердо вирішив бути з своїм народом.

Мені не повірили. Винний в цьому насамперед начальник нашої застави капітан Кнох. Він переправив мене через кордон на тому самому місці, де перед тим перекидав уже кількох агентів.

За нелегальний перехід кордону я став перед судом. Кару відбував у львівській в'язниці. Тут дізнався про початок війни. Під час бомбардування втік. Спочатку думав податися назустріч вермахтові, але потім вирішив: краще влитися в потік біженців і просуватися на схід. Цей лист лишаю у Львові на явочній квартирі, адресу якої мені дав колись Кнох. Звідси триматиму курс на київську явку. Адреса вам відома. Сподіваюсь у Києві легалізуватися. Скажу, що документи загубив під час евакуації. А може придушу якогось більшовичка та заволодію його паперами. Чекаю на ваші вказівки. Шліть зв'язкового з грішми та радіостанцією».

— Що ви про це думаєте, лейтенант?

— Поки нічого, бо ж не знаю, що то за «Шукач».

— Його справжнє прізвище Андрейко. Карпо Герасимович Андрейко. Колишній офіцер царської, а потім білої армій. Восени минулого року майор Долл послав його на той бік. І я певний: він багато зробив би, коли б не цей йолоп Кнох. Так що ви тепер скажете?

Клинченко удав, ніби роздумує, хоча для нього вже було ясно: зв'язковим пошлють його. Щоб закріпитися на цій позиції, вирішив продемонструвати свою пильність:

— Я припускаю, гер майор, два варіанти. Перший — лист написаний нашим агентом Андрейком. Другий — лист написаний колишнім нашим агентом, перевербованим НКВС. Потрібна перевірка на місці.

— Маєте рацію: підстави для сумніву є. Хоч, одвер-то кажучи, я більше вірю в перший варіант. Надто ненавидить «Шукач» червоних, а в них забагато претензій до нього, щоб повірити в його щирість. Та відкинути сумніви ми маємо право лише після перевірки. Це покладається на вас. Візьмете з собою Войцехівського. Хай він першим і відвідає явку. Скаже, що прийшов один. А ви кілька днів перечекайте. Встановіть спостереження за явочною квартирою. Якщо все буде гаразд — завітайте. Передайте радіостанцію. До речі, вона надзвичайно портативна, міститься в невеликому чемоданчику. Остання технічна новинка конструкторів абверу. Адмірал Канаріс дуже пишається нею. Андрейкові передайте, щоб у Києві не затримувався, просувався далі на схід, влаштувався на оборонному підприємстві й забезпечував нас звідти інформацією.

— З якою легендою ми з'явимося в тилу радянських війск?

— Найпростішою. Ви одержите документи на ім'я лейтенанта Червоної Армії Григор'єва. Войцехівський — на ім'я сержанта Макарчика. Не «липу» — справжні. Ми маємо вже такі документи, підібрані на полі бою. Видавати будете себе за військовослужбовців, що відстали від своєї частини.

— Гер майор, це небезпечно.