Джон Гришем - Фірма

— Чого їм треба?

Принесли вино. А Мітч оглянув залу. У протилежному кутку на сцені гурт награвав блюз. У барі сиділи гарно вдягнені жінки, видно, професіоналки, без угаву плескали язиками й хихотіли. Офіціант кивнув на меню, яке досі лежало нерозгорнуте, та Мітч грубо відповів, щоб підійшов пізніше:

— Еббі, я не знаю, чого їм треба. Вперше до мене підійшли у серпні, щойно моє прізвище було надруковано в газеті — після іспиту, — Мітч відпив вина й детально, у ролях, переповів їхню розмову з Таррансом у ресторанчику Ланскі на Юніон, про попередження, кому довіряти, з ким не розмовляти, про нараду з Локом, Ламбертом та іншими партнерами. Пояснив, яка була їхня версія причини інтересу ФБР до фірми, сказав, як обговорив візит із Ламаром і повірив був кожному слову Лока й Ламара.

Еббі ковтала кожне його слово. Та допоки не поспішала щось говорити.

— І ось тепер, коли я ні в що не втручаюся, їм собі фут-лонг із цибулею, заявляється університетський знайомий і запевняє, ніби вони, тобто ФБР, знають про те, що телефони прослуховують, що жучки є навіть у будинку, і в «Бендіні, Ламберт і Лок» хтось там сидить і чує все — коли я чхаю чи на унітаз сідаю. Ти подумай лишень, Еббі, Ріка Екліна сюди перевели лиш після того, як я склав іспит. Непоганий збіг, правда?

— Чого ж вони хочуть?

— Так і не сказали. Поки що мені цього не можуть сказати. Хочуть, щоб я їм довіряв і таке інше. Я не знаю, Еббі. Не маю зеленого поняття, що вони замислили. Та з якихось причин вибір упав саме на мене.

— А про цей раз ти Ламару розповів?

— Ні. Я не казав нікому, лише тобі, і не збираюся нікому розповідати.

Вона відпила вина.

— Записують наші телефонні розмови?

— Якщо вірити ФБР. Але як вони можуть про це знати?

— Вони не дурні, Мітчу. Якби ФБР мені повідомило, що мій телефон прослуховується, я б повірила. А ти хіба ні?

— Я не знаю, кому вірити. Коли Лок і Ламберт мені пояснювали, як фірма бореться з Податковим управлінням і закидами ФБР, так все чітко й переконливо звучало. Мені хотілося б їм повірити, та вже багато чого не співпадає. От до прикладу, таке, якщо у фірми є багатий та сумнівний клієнт, гідний уваги ФБР, тоді чому служба виходить на мене, новачка, того, хто найменше за всіх розбирається у справах фірми, та ще й переслідує мене? Що я можу знати? Я займаюся тими справами, які мені доручає хтось інший. Власних клієнтів у мене немає. Я роблю те, що мені кажуть. Чому би їм не вийти на когось із партнерів?

— Може, хочуть, щоб ти ділився інформацією про клієнтів?

— Це неможливо. Я — юрист, я присягався, що триматиму в таємниці ділові справи клієнтів. Все, про що дізнаюся — це конфіденційна інформація. Федерали це знають. Від юриста не чекатимуть, що він ділитиметься інформацію про клієнтів.

— Тобі вже траплялися незаконні справи?

Мітч хруснув суглобами пальців, обвів поглядом залу. Всміхнувся до Еббі. Хміль вина вже почав діяти.

— Я не повинен відповідати на таке запитання, навіть коли ти, Еббі, його ставиш. Але моя відповідь «Ні». Я мав справу з документами двадцяти клієнтів Ейвері та ще кількох, і нічого підозрілого не виявив. Хіба кілька ризикованих податкових прикриттів, та нічого нелегального. Виникло кілька запитань щодо банківських рахунків, які бачив на Кайманах, та нічого серйозного й там нема, — Каймани! Від згадки про дівчину на пляжі в животі щось наче впало. Почувався недобре.

Знову, поглядаючи на меню, з’явився офіціант. Мітч, киваючи на бокали, сказав:

— Іще вина.

Еббі нахилилася ближче, вигляд мала спантеличений.

— То хто прослуховує наші телефони?

— Якщо припускати прослуховування, поняття не маю, хто. Першого разу Тарранс підкреслював, що то хтось із фірми. Ну, я так зрозумів. Сказав, щоб я нікому там не довіряв, бо все, про що там говориться, обов’язково хтось підслуховує і записує.

— А що на це сказав містер Лок?

— Нічого. Я йому не сказав. Дещо вирішив притримати в секреті.

— Тож хтось прослуховує наш будинок, наставив там жучків?

— Можливо, автомобілі теж. Рік Еклін сьогодні про це довго торочив. Все наголошував, щоб не говорив уголос того, чого не хочу, щоб почули й записали.

— Мітчу, це неймовірно. Навіщо фірмі цим займатися?

Він поволі похитав головою, дивлячись на порожні келихи.

— Я нічого не знаю, люба. Не маю пояснення.

Офіціант поставив нові два келихи і стояв, заклавши руки за спину.

— Будете щось замовляти? — запитав знову, не витримавши.

— За кілька хвилин, — відказала Еббі.

— Ми вас покличемо, як будемо готові, — додав Мітч.

— Ти в це віриш, Мітчу?

— Думаю, що в цьому щось є. Маю й продовження історії.

Вона повільно склала руки на столі й далі сиділа з виразом страху в очах, слухаючи його. А він розповів історію Ходжа й Козінскі; починаючи зі слів Тарранса в ресторані, про Каймани, про те, як за ним слідкували — аж до розмови з Ебанксом. Повторив до слова все, що той сказав, і про Едді Ломакса і про смерті Еліс Кнаус, Роберта Ламма й Джона Мікела.

— Я втратила апетит, — сказала вона, коли розповідь скінчилася.

— Я теж. Та тепер мені легше, коли ти все знаєш.

— Чому ти раніше не розповів?

— Я сподівався, що все залагодиться. Надіявся, що Тарранс мене облишить і знайде собі нову жертву. Та ні, він тут. Тому й Ріка Екліна перевели до Мемфіса, щоб він зі мною попрацював. ФБР мене обрало для якоїсь місії, про яку я поняття не маю.

— Щось мені недобре.

— Нам варто бути дуже обережними, Еббі. Треба жити далі і вдавати, ніби ми нічого не підозрюємо.

— Я в це не вірю. Сиджу, слухаю тебе, та не вірю в те, що ти говориш. Це нереально, Мітчу. Ти чекаєш, що я погоджуся жити в будинку, нашпигованому жучками, де хтось сидить і слухає всі наші розмови.

— А що ти пропонуєш?

— Та-а-к. Давай хай той Ломакс обшукає будинок.

— Я про це вже думав. А коли він щось виявить? Подумай-но. От що, коли ми точно дізнаємося, що будинок прослуховують? Що ж тоді робити?