Джон Гришем - Фірма

— А я думаю, знаєш.

Мітч нічого не відповів.

— Послухай-но, Мітчу. За те, що я втручаюся, мені не треба платити. Я ж розумію. А от мій інстинкт підказує те, що ти в біді, я вважаю, що тобі потрібен друг. Ти комусь маєш довіряти. Якщо я тобі знадоблюся, то можу допомогти. Не знаю, хто ці погані хлопці, та певен у тому, що вони дуже небезпечні.

— Дякую, — не дивлячись у вічі, м’яко відповів Мітч, наче настав Ломаксу час йти й лишити Мітча стояти на морозі самому.

— За Рея Мак-Діра я би й в оту річку плигнув, і неодмінно зможу допомогти його братові.

Мітч ледь кивнув, та змовчав у відповідь. Ломакс підкурив нову сигарету й взявся збивати крижаний наліт із чобіт зі шкіри ящірки.

— Дзвони в будь-який час. І будь обережним. Вони десь поблизу, і грають по-серйозному.

16

У центрі міста на перехресті Медісон і Купер старі двоповерхівки перебудували, і тепер у них розмістилися два бари. Ще пивничка, сувенірна крамничка й декілька чудових ресторанів. Перехрестя мало свою назву — Овертон-сквер, саме тут і був центр нічного життя Мемфіса. Театр та книжкова крамниця додавали району й культурної нотки. На Медісон дорога була обсаджена деревами. У вихідні завсідниками тут були студенти й моряки з морської бази; а от вечорами у будні дні ресторани наповнювалися поважною публікою. «Полетт», французький заклад у білій тинькованій будівлі, славився вишуканими винами, десертами та ніжним голосом піаніста за «Стейнвеєм». Довгоочікуваний достаток приніс родині Мак-Дірів колекцію кредитних карток, подружжя вже звикло ними користуватися і потроху вивчало місцеві ресторани. Поки що найулюбленішим став них «Полетт».

Мітч сидів у кутку бару, пив каву і спостерігав за вхідними дверима. Він прийшов сюди зарано, але саме так і було сплановано. За три години до цього він зателефонував Еббі і запитав, чи вона встигне прийти на зустріч на сьому. Вона поцікавилася, навіщо, та він відповів, мовляв, усе пояснить перегодя. Після поїздки на Каймани він знав, що хтось за ним слідкує, підслуховує й переслідує. Останній місяць він був обережним у телефонних розмовах, ловив себе на тому, що придивляється до дзеркала заднього огляду в авто, навіть удома добирав слова. Хтось наглядає, слухає, він був певен.

З холодної вулиці швидко увійшла Еббі й роззирнулася довкола, шукаючи чоловіка. Коло стійки бару він її зустрів, торкнувся до щоки щокою. Вона зняла пальто, й обоє слідом за метрдотелем пройшли до ряду столиків, які стояли так тісно, що можна було почути всі розмови численних гостей. Мітч озирнувся, шукаючи інше місце. Та кругом було зайнято. Він подякував і сів напроти дружини.

— Який у нас привід? — підозріло запитала вона.

— Хіба мені для обіду з дружиною потрібен привід?

— Так. Сьома вечора, понеділок, а ти не на роботі. Для цього потрібна якась особлива нагода.

Офіціант протиснувся між столиками і поцікавився, чи вони чогось вип’ють.

— Будь ласка, два келихи білого вина, — Мітч ще раз обвів залу поглядом і за п’ять столиків помітив джентльмена, який дивився на них. Обличчя його здалося знайомим. Коли він глянув ще раз, той сховався за меню.

— В чому справа, Мітчу?

Він поклав руку на руку Еббі й насупився.

— Нам потрібно поговорити, Еббі.

Її рука смикнулася. Усмішка зникла.

— Про що?

Він знизив голос.

— Про дещо дуже серйозне.

Вона глибоко зітхнула й сказала:

— Може, почекаємо вина? Певно, мені воно знадобиться.

Мітч ще раз глянув на чоловіка, що ховав за меню своє обличчя.

— Тут не можна говорити.

— Тоді чому ми тут?

— Послухай, Еббі, ти знаєш, де тут туалети? Через залу й направо, так?

— Знаю.

— В кінці коридору є інший вихід. Він веде на бокову вуличку ззаду ресторану. Я хочу, щоб ти пішла до туалету, а тоді вийшла через ті двері. А я тебе чекатиму надворі.

Вона нічого не відповідала. Брови насупилися, очі звузилися, голівка легенько нахилилася вправо.

— Повір мені, Еббі. Я все пізніше поясню. Зустрінемося надворі й поїмо в іншому місці. Тут я не можу розмовляти.

— Ти мене лякаєш.

— Будь ласка, — твердо сказав він, потискаючи їй руку. — Все гаразд. Твоє пальто я принесу.

Взявши сумочку, вона підвелася і пішла з зали. Мітч глянув на чоловіка зі знайомим обличчям: той саме встав, припрошуючи до столу якусь бабцю. Він не помітив, що Еббі вийшла.

Поза рестораном на вулиці Мітч накинув пальто на плечі дружини і вказав на схід. Знову повторив «Я все можу пояснити». За триста футів вони пройшли між двома будинками і вийшли до центрального входу у «Бомбей Байсикл Клаб», у ньому були окремі кабінки, смачна їжа та жива музика — гурт награвав джазові мелодії. Мітч глянув на старшого офіціанта, попрямував до кабінок і вказав на столик у дальньому кутку.

— Туди, — мовив.

Мітч сів під стіною — так, щоб добре було видно залу і вхід. В закутку було тьмяно. На столі горіли свічки. Вони замовили собі вина.

Еббі сиділа нерухомо, вдивляючись у чоловіка, ловлячи кожен його порух і чекала.

— Ти пам’ятаєш того Ріка Екліна з Західного Кентуккі?

— Ні, — не ворухнувши вустами, відповіла вона.

— Ще він у бейсбол грав, жив у гуртожитку. Гадаю, ти його стрічала. Привабливий хлопець. З чіткими рисами, здібний студент. Здається, сам він із Боулінг Ґрін. Друзями ми не були, та добре один одного знали.

Вона похитала головою й чекала далі.

— Так от, він вчився роком раніше за нас, після закінчення вступив до юридичної школи у Вейк Форесті. Тепер працює на ФБР. Тут працює, в Мемфісі, — Мітч приглянувся, чи справила на Еббі враження згадка про ФБР. Ні, видно було, що не справила. — А сьогодні обідаю я в забігайлівці з хот-догами «Облео» на Мейн-стріт, і тут заходить Рік і каже мені «Вітаю!» — так, наче зовсім випадково. Кілька хвилин ми собі балакаємо, аж ось підходить іще один агент ФБР, якого звати Тарранс, і теж сідає коло мене. Відтоді, як я склав іспит на адвоката, Тарранс вже вдруге до мене підійшов.

— Вдруге?..

— Так. Із серпня.

— І вони... ефбеерівці?

— Так, у них і значки, і все, що треба є. Тарранс — ветеран, агент із Нью-Йорка. Тут сидить два роки. Еклін — новачок, його