Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

лікарем. Батько хотів, щоб молодший син зробив кар’єру в індійському департаменті державної служби, легендарному ІДДС, але, незважаючи на престиж, юнакові не припало до душі цілий день шкрябати пером. Натомість він вирішив піти в поліцію.

— Як до цього поставився батько? — поцікавивсь я.

— Не дуже зрадів,— зізнався Банерджі.— Він підтримує боротьбу за національний уряд. Вважає, що, вступивши до імперської поліції, я допомагаю британцям принижувати власний народ.

— А ти сам як вважаєш?

Перед тим як відповісти, Банерджі на мить замислився.

— Гадаю, сер, що колись у нас дійсно буде національний уряд. Або ж британці підуть геть. У будь-якому разі, я переконаний, що після цього мир по всій країні не запанує і земляки мої доброзичливими не стануть, що б там не казав містер Банді. Вбивства в Індії все одно будуть скоювати. І навіть якщо ви підете, сер, індійцям знадобляться навички, щоб виконувати свої обов’язки на тих посадах, які раніше обіймали ви. Правопорядку це стосується не менше, ніж інших галузей.

Не зовсім такого схвалення імперії чекав я від поліцейського. Англійці, як правило, вважають, що місцеві мешканці або підтримують їх, або виступають проти, і якщо ти вже працюєш в Імперській поліції, мусиш бути на боці найвідданіших. Урешті-решт, на їхніх плечах тримається вся система. І той факт, що принаймні один із поліцейських підтримує і тих і інших, може стати ударом.

Зізнаюся, що перший тиждень у Калькутті був для мене більш ніж неспокійним. З індійцями я вже зустрічався, навіть бився пліч-о-пліч із ними на війні. Пригадую Іпр 1915 року, самогубну контратаку, на яку послали нас генерали під жалюгідним селищем Лангемарк. Сипаї з третього лахорського дивізіону, переважно сикхи і патани, ішли в бій без надії на успіх, і їх скосило, не встигли вони навіть побачити позицій бошів. Вони померли хороброю смертю. І тепер тут, у Калькутті, я з тривогою дивився, як ми поводилися з їхнім народом на їхній землі.

— А ви, сер? — запитав Банерджі.— Яким вітром вас занесло до Калькутти?

Я мовчав.

Що мені було відповісти?

Що вижив у війні, яка вбила брата і друзів? Що мене поранило, я повернувся додому і дізнався, що доки видужував у шпиталі, померла від грипу дружина? Що Англія мені набридла і я втратив у неї віру? Розказувати таке місцевому мешканцю вважається дурним тоном. Тож я відповів те ж саме, що й усім іншим:

— Втомився від дощу, сержанте.

Два

ати померла, коли мені було шість. Батько обіймав посаду директора місцевої школи і вважався в нашій парафії людиною поважною, хоча за межами її про повагу і мови не було. Незабаром він одружився вдруге, і мене, зайвого в новому господарстві, відіслали в Гейдерлі, непримітний маленький пансіон на забутому Богом заході країни, якомога далі, наскільки це можливо в Англії.

Гейдерлі мало чим відрізнявся від незліченної кількості інших невеличких приватних шкіл для хлопчиків, які цяточками розсипалися по графствах. Провінціальний за місцем розташування і парафіяльний за духом, він давав стерпну освіту, цілком пристойну для стороннього ока, і, що важливіше, являв собою зручний притулок для дітей середнього класу, яких із тієї чи іншої причини мусили заслати в якесь скромне місце. Мене це влаштовувало. У Гейдерлі я почувався задоволеним, принаймні щасливішим, аніж удома. Я б і довше там залишався, коли була б така змога. Я заздрив хлопцям, які залишались у школі на канікули, бо батьки мусили їхати в якийсь невідомий куточок земної кулі, щоб виконати обов’язок білої людини і підтримати справу імперії.

Імперія і справді була справою середнього класу, бо трималася на плечах таких шкіл, як Гейдерлі. Саме в таких освітніх установах штампували усміхнених і старанних молодих людей, котрим належало бути мастилом для коліс імперії, юнаків, що ставали державними службовцями, поліцейськими, церковнослужителями і збирачами податків. Ці юнаки, у свою чергу, одружувались і народжували власних дітей, яких посилали до Англії отримувати таку ж освіту, яку колись отримали вони самі. У ті ж самі школи, де з них витворювали наступне покоління колоніальних службовців. Колесо здійснювало повний оберт.

Гейдерлі я покинув, коли мені виповнилося сімнадцять: закінчилися гроші. За рік до цього батько захворів, і у світлі скрутного фінансового становища платня за школу стала для нас недопустимою розкішшю. Зла на нього я не тримаю. Просто так склалося. Проте проблему, що постала переді мною, я мусив якось вирішувати, і полягала вона в тому, що ж мені із собою робити. Університет, хоч як би я не марив надіями, був поза питанням. Натомість я вчинив так, як робила більшість енергійних молодиків з обмеженими перспективами та ще більш обмеженими коштами за багато століть до мене. Вирушив до Лондона.

Мені пощастило. В Іст Енді, прямо в кінці вулиці Майл-Енд, жив дядько, місцевий суддя, який мав певні зв’язки, і саме він уперше запропонував мені подумати про поліцію. Думка була непоганою, враховуючи, що інших варіантів не було. Тож я подав заяву і отримав посаду констебля в підрозділі «Н» столичної поліції, штаб-квартира якого розташовувалася у Степні. Столичну поліцію вважають найстарішою у світі. Це не так. Правда, у нас були боу-стрит раннери[6], але першим містом зі справжньою поліцією був Париж. Ба, навіть у Англії столична не найстарша. Ця честь належить Глазго, де поліція з’явилася за тридцять років до того, як Роберт Піл запропонував таке нововведення в Лондоні. Та якщо десь поліція і була потрібна більше, ніж у Лондоні, то це саме в Глазго.

Це не означає, що Лондон — місто безпечне. Точно не Іст Енд і не Степні, і вбивств ми побачили чимало, хоча на жертвах ніколи не було чорних краваток. Не таке це було місце. Та хлопці з підрозділу «Н» були дуже вдячними за старі надійні револьвери «бульдог», хоча сам я ніколи не стріляв із нього на гарячу голову: варто було лише прицілитись у злодія, і ти отримував бажаний результат.

Кар’єра моя змінилася два роки по тому, після розслідування особливо огидного подвійного вбивства на Вестферрі-роуд. Тіла крамаря на ім’я Фурлоу і його дружини знайшла вранці їхня помічниця, дівчина Розі, яка, побачивши сцену немов із роману жахів, відреагувала єдиним розумним способом — щосили закричала. Так сталося, що я здійснював обхід і, почувши крики, першим з’явився на місце злочину. Слідів зламу не було. Власне, слідів узагалі не було, якщо не враховувати у квартирі над крамницею два тіла з перерізаними горлянками