Джордж Орвелл - Донька пастора

провести святе Причастя, і повертаюся додому втомлений та голодний, було б зовсім не зайвим, якби ти постаралася приходити на сніданок вчасно?

Пастор вочевидь був, як Дороті це називала, висловлюючись пристойно, «не в гуморі». У нього був один з тих втомлених, добре поставлених голосів, які ніколи не звучать ні по-справжньому сердито, ні щиро добродушно; один з тих голосів, які, здавалося, весь час промовляють: «Я ніяк не збагну, до чого вся ця метушня!» А на його обличчі навічно застиг стражденний вираз людини, яка мусить терпіти чужу дурість і надокучливість.

— Мені дуже прикро, тату! Але я мусила навідати місіс Тоні («місіс Т.» з пам’ятки). Вона минулої ночі народила, і, я ж вам казала, обіцяла мені, що опісля принесе дитину до церкви на хрещення. Але якщо вона бачитиме, що нам до неї байдуже, то цілком може і передумати. Ви ж знаєте, які ці жінки, — вони чомусь бояться хрещення як вогню і ніколи не приходять самохіть, мені завжди доводиться їх умовляти.

Пастор не те щоб пирхнув, але, коли він обернувся до стола, з його горла вирвався тихий звук невдоволення. Той звук мав би означати, що, по-перше, то обов’язок місіс Тоні принести дитину до церкви на хрещення, причому без жодних умовлянь з боку Дороті; а по-друге, Дороті нічого гаяти свій час, навідуючи всіляких задрипанців, тим паче перед сніданком. Місіс Тоні була дружиною простого робітника і жила in partibus infidelium[13], північніше Головної вулиці. Пастор обіперся рукою на спинку крісла і, не кажучи ні слова, послав Дороті погляд, який означав: «Тепер, сподіваюся все готово? Чи ми й далі зволікатимемо?»

— Здається, все уже на столі, — сказала Дороті. — Можливо, ви б благословили...

— Benedictus benedicat[14], — сказав пастор і зняв срібну кришку з тарелі зі сніданком. Срібна кришка, як і посріблена ложечка для варення, були сімейними реліквіями; ножі, виделки та решта посуду потрапили до будинку пастора переважно з магазину «Усе по три пенні». — Знову бекон, як я бачу, — додав пастор, втупившись поглядом у три тоненькі шматочки бекону, що скрутилися на квадратних скибках підсмаженого хліба.

— Боюся, це все, що у нас є, — сказала Дороті.

Пастор узяв виделку великим та вказівним пальцями і дуже акуратно, ніби грав у витягування паличок, перевернув один зі шматків бекону.

— Я, звісно, знаю, — сказав він, — що англійська традиція подавати бекон на сніданок майже така ж давня, як і парламент. Та все ж іноді хотілося б трохи різноманіття, тобі так не здається, Дороті?

— Бекон зараз такий дешевий, — виправдовувалася Дороті. — Гріх його не купувати. Цей мені обійшовся лише у п’ять пенсів за фут, і при цьому я бачила цілком пристойний бекон і за три пенси.

— Мабуть, Данський. Яких тільки видів данських вторгнень ця країна не зазнала! Спершу вони прокладали собі дорогу вогнем і мечем, а тепер за допомогою дешевого бекону. Цікаво, котре спричинило більше смертей?

Задоволений своїм дотепом, пастор зручніше вмостився на стільці і з апетитом з’їв остогидлий бекон, тоді як Дороті (цього ранку вона не їла бекону: таку покуту вона наклала на себе за те, що вчора сказала «прокляття!», а потім пів години била байдики після обіду) намагалася зметикувати, як краще розпочати розмову.

Вона мала виконати ненависний обов’язок — випросити у тата грошей. Навіть у найкращі часи це завдання було практично непосильним, а Дороті вже бачила, що цього ранку тато налаштований бути ще «упертішим», ніж зазвичай. «Упертий» — то був ще один з її евфемізмів[15]. «Схоже, тато отримав якісь погані новини», — пригнічено думала вона, дивлячись на синій конверт.

Мабуть, кожен, кому доводилося говорити з пастором бодай десять хвилин, підтвердив би, що він «упертий» чоловік. Причиною його одвічного кепського настрою став той простий факт, що пастор, по суті, був анахронізмом, пережитком минулого. Йому не слід було народжуватися в тогочасну добу; уся ця сучасна атмосфера не викликала в нього нічого, окрім огиди та люті. Кілька століть тому він би почувався як риба у воді: завідував би кількома парафіями, а у вільний час писав би вірші чи колекціонував скам’янілості, поки вікарій за якихось 40 фунтів на рік робив би за нього усю роботу. Та навіть у наш час, якби він був заможним чоловіком, то міг би знайти розраду, оселившись десь подалі від світської метушні. Але жити в минулому нині дуже дорого; менш ніж за дві тисячі на рік такого собі не дозволиш. Отож, прикутий бідністю до епохи Леніна і «Дейлі мейл», пастор постійно перебував у стані хронічного роздратування, яке він, природно, вихлюпував на того, хто був до нього найближче, — здебільшого, саме на Дороті.

Народився Чарлз Хейр 1871-го, й оскільки він був наймолодшим сином наймолодшого сина баронета, поповнив ряди духовенства, слідуючи старомодній традиції, мовляв церква — це традиційна професія для молодших синів. Його першим призначенням стала велика злиденна парафія у Східному Лондоні — то було паскудне, бандитське місце, і тепер він згадує його не інакше як з відразою. Вже у ті дні нижчий клас (такого розподілу дотримувався Чарлз Хейр) геть відбився від рук. Ситуація дещо поліпшилася, коли він служив головним настоятелем у якомусь віддаленому містечку в Кенті (там і народилася Дороті), де селяни ще дотримувалися правил пристойності і знімали шапки перед парафіяльним священником. Але до того часу він уже встиг одружитися, і його шлюб виявився до біса нещасливим; а оскільки церковникам не личить сваритися з дружинами, цей факт тримався у суворій таємниці, що лишень зробило його життя у стократ нестерпнішим. До Кнайп-Гілл він приїхав 1908-го у віці тридцяти семи років з невиліковно дратівливим норовом — норовом, який врешті-решт відлякав від нього чоловіків, жінок і дитину у дорученій йому парафії.

Річ не в тому, що він був поганим священником, а в тому, яким священником він був. Коли йшлося про духовні обов’язки, Чарлз Хейр був скрупульозно педантичним — мабуть, навіть трохи занадто педантичним як на пересічну парафію Східної Англії, що сповідувала принципи Низької церкви[16]. Він проводив служби з ідеальним смаком, виголошував чудові проповіді й кожної середи та п’ятниці піднімався ні світ ні зоря, щоб уділити прихожанам святе Причастя. А от те, що у священника є ще й обов’язки за межами чотирьох стін церкви, йому, схоже, ніколи й на думку не спадало. Не маючи змоги утримувати помічника, він скинув