Пер Улов Енквіст - Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст

Можливо, вони перебували в стані сп’яніння або під дією наркотиків; хотіли провчити негідника, накинулися на нього, притиснули подушкою голову й шепотіли, що ось зараз покажуть йому, де раки зимують, на все життя запам’ятає, якщо таке життя хоч ламаного гроша варте. А тоді стягнули з нього штани. І залишили відмітину. Або ж, як записали в протоколі, завдали важких ножових поранень у пах.

Коли примчала охорона, чоловік сидів сам на ліжку й кричав, неясно чому обгорнувши голову простирадлом.

Може, соромився, припустив один з охоронців.

Про той випадок писали в газетах. Ніхто не знав, звідки взялося прізвисько Вовк із Сетера. Він зовсім не був схожий на вовка. Бувають і страшніші злочини, ніж той, що його скоїв він. То не був сексуальний злочин. Просто не піддавався поясненню і тому, мабуть, лякав.

К. вважає, ніби саме те, що історія не піддавалася поясненню, спонукало його дружину завести листування з хлопцем. Коли його перевели в клініку Уллерокер, вона прийшла на провідини.

Так усе й почалося.

Записую у щоденнику: крижана могила.

Тобто: мертвий Фінн Мальмґрен[1] у крижаній могилі. Вони прямували на південь, по допомогу. Двоє італійських побратимів Мальмґрена вирубали в кризі могилу, майже роздягнули його й покинули ще живого напризволяще. В дитинстві саме ця картина найсильніше врізалася в мою свідомість: я уявляв собі, як знайшов Фінна Мальмґрена в його крижаній могилі, мертвого; як тонка крижана скоринка покриває його тіло, голову й обличчя; уявляв, як він лежав там з розплющеними очима, дивлячись угору крізь ту крижану оболонку, і як помирав, спостерігаючи за гігантським білим птахом, можливо, альбатросом, який кружляв і кружляв розмитою тінню високо в небі.

Картина водно поверталася з маніакальною впертістю. Сповнений насолоди страх жити й умерти під крижаною шкаралущею. Можливо, більше насолоди, ніж страху.

Кабінет К. виходить вікнами на лікарняний парк. Йому видно, коли вона з’являється. Їхні стосунки ненормальні. Хоча, з іншого боку, що зараз можна вважати нормальним?

Його дружину поклали в лікарню, вона сама наполягла, та я не певен, чи була в цьому необхідність. Можна сказати: вона замикається в лікарняних стінах, ховається за ними. Коли їй хочеться побачитися з К., вона — завжди в своєму зеленому дощовику — приходить, непорушно стоїть під деревом і дивиться на його вікно. Сам він ховається за шторою. Упевнившись за якийсь час, що він її побачив, вона рушає до корпусу 32, у льох, твердо знаючи: він прийде.

Дуже важко збагнути ненормальне, яке, на позір, цілком звичне; з раціональним злом можна впоратися, з нераціональним — ні. Я знайомий з К. та його дружиною понад двадцять років, однак не розумію їхньої одержимості. І відчуваю, до того ж, дедалі більшу неприязнь до неї. Вони шалено ненавидять одне одного і водночас не можуть звільнитися від взаємної залежності.

К. розповів, що відбувається. Вона спускається в льох корпусу 32, де зберігають усілякий реманент, джутові мішки й газонокосарки. Вона йде туди. Він за нею.

Там вона лягає на мішки, праворуч від газонокосарок, і знімає труси. За мить з’являється К. І вони кохаються.

Ось так. Вона хвора. Він її ненавидить. Вони кохаються.

Хлопчика — чомусь вони називають його просто хлопчиком — перевели в Уллерокер. Вона провідувала його, і за якийсь час щось сталося... гм, не знаю, що сталося. І вона не знає. Гадаю, це можна назвати своєрідною закоханістю.

Своєрідною, так. Того року я жив за кордоном і не бачив розгортання подій зблизька. Принаймні не так зблизька, як згодом. Не так, як тепер.

Ось що сталося. Хлопчика почали відпускати з лікарні. Дружина К. мешкала на Шкільній вулиці, разом з донькою, і з хлопчиком зустрічалася дедалі частіше. Вона каже, що кохала його, дала ключ від свого помешкання. Однієї п’ятниці 1981 року він прийшов на дві години раніше, ніж зазвичай, дівчинка була вдома сама, вона, до речі, дуже добре до нього ставилася, вони грались, як двоє дітей. Хлопчик прийшов зарано, у помешканні дівчинка була сама, вони почали складати пазли й гралися приблизно півгодини, викладаючи велику карту Швеції, а через півгодини він її раптом задушив.

Задушив її. Це правда. Він її задушив.

Ніякого сексуального насильства не було.

Ніяких причин.

Коли дружина К. повернулася додому з пакетом з винної крамниці, він сидів на розкладному дивані, підтягнувши під себе ноги й обхопивши руками коліна; у кімнаті панувала сутінь, він увімкнув грамофон.

Слухав платівку Рода Стюарта «Sailing», вочевидь, ставив її знову й знову, просто простягав руку, переставляв голку, і в кімнаті знову гриміла музика. Вона зменшила звук, запитала, як він почувається, але відповіді не дочекалась. Узагалі ніякої відповіді. Він лиш підспівував стиха. Тоді вона помітила торбинку доньки й запитала, чи та кудись вийшла, але хлопчик мовчав, а вона питала знову й знову.

Зрештою, він підвів на неї сповнені страху очі, того страху їй ніколи не забути; його погляд пропік її наскрізь, навічно, спопелив її, обернув на пекло наступні роки, випалив у ній геть усе. І тоді вона закричала, кинулася до телефону, зателефонувала К.

Платівка закінчилась, але хлопчик більше не переставив її. Вона зателефонувала, і К. прийшов.

К. розповів у загальних рисах, не вдаючись у подробиці. Прийшов, почав шукати дівчинку. Знайшов її у висувному ящику дивана, на якому сидів хлопчик. Мерт­ву. Хлопчик задушив її, запхав у диванний ящик, сів зверху й поставив платівку.

Ось як було. Як не дивно, К. ударив дружину. Не хлопчика.

Я його розумію, певною мірою.

Не дуже приємно писати про ненависть чи бачити її.

Коли все було позаду, через два дні, я вперше побачив К. Одержимість, з якою він описував, що вчинить з хлопчиком; жаль, що пацієнти Сетера вже сподіяли з ним те, що сам К. хотів учинити; ледь не насолода подробицями помсти.

Роздумуючи про те, що сталося потім, я багато чого не можу збагнути. О, забув про один момент: його тон. Невимовлене, однак виразне звинувачення, мовляв, дружина діяла холоднокровно: бажаючи помститися чоловікові за те, що він її покинув, злигалася з хлопчиком. Чудово розуміючи наслідки. Вона вчинила своєрідне вбивство, хай чужими руками, у якому її абсолютно неможливо звинуватити. Вчинила помсту. Вона ж знала, що К. любить донечку.

Звісно, абсурд. Цікаво, а може, вона, мовчки стоячи зі слухавкою біля вуха, сприймала все наче пісню, пісню зла, що зависла в повітрі. А потім вони зустрілися у льоху з джутовими мішками й газонокосарками й злягалися чи кохалися, хай як воно називається.

Це правда — те, що вона