Шевчук Валерій - Під синичий подзвін, Шевчук Валерій

— Живемо, як можемо й уміємо. Це як вода: один п'є швидко, а другий поволечки!

І Лариса вздріла на її великому, розплилому, а через те невиразному, обличчі саркастичну всмішку.

Відтак задзвеніла за вікном синиця. Легко й грайливо перекочувала золоті ковтки і ніби била ясними молоточками у шиби, у лиця, ніби переконувала, що все навколо немарне і чудове. І від того якийсь дивний сік збуджувавсь у живих душах, підносив їх і збуджував. У цей час заскреготів ключ у дверях, і вони одночасно повернули голови. Батько зайшов, не причиняючи дверей, і блимнув на них сутінно.

— Вправились?

— А машину достав? — перепитала, не зрушаючи з місця мати.

— Достав, трясця їхній матері. В агенстві не було, зловив на вулиці часника.

— Це вже здере.

— Та вже здере.

— Поторгуватися треба було б.

— Йди і торгуйся! — спалахнув батько. — Зате паси позичив у Вознюка.

— Паси згодяться, — сказала мати й енергійно встала.

— Самі грузитимемо? — злякалася Лариса.

— Нє, прийде тобі дядько з вулиці й погрузить, —буркнула мати.

— Як же подужаємо?

— А дядько з вулиці дужає? — майже переможно глянула на неї мати. Дужає і добрі грошики лупить. А в нас уже нема чого лупить!

— Трошки ж лишилось на книжці!

— На книжку очей не розкривай! — сказав батько, просовуючи паса під шафу. — І так уже без нічого лишилися.

— Я шафи тягати не буду! — заявила Лариса.

— А тобі ніхто не каже, — озвалася мати. — Носи клунки! — Вона про ділась у паса.

— Може, хай з твого боку підсобила б? — спитала в батька.

— Подужаю! — бовкнув, просовуючись у петлю, той.

— Не хапайся! — мовила майже сердечно мати, і батько подивився на неї теплими очима.

Лариса закинула на плече клунка, бо збагнула: ці двоє, що долею випадку дали їй життя, уже порозумілися поміж себе. Ото й була таємниця, що єднала їх, таких неподібних одне з одним, і це вона не раз відчувала. Озирнулася й побачила притулене до шафи батькове обличчя: кругле, побуряковіле із отим знайомим носом — буряковим хвостиком; спалахнуло їй раптом у душі, бо згадала останній сон у цьому будинку, де народилась і виросла: приснилася сама собі, але була ще давніша, схожа на батька. Там, у сні, сталося так, що її ніс знову був, як і раніше, тобто ніби ніякої операції вона не робила і нічого в ній не змінилося — підскочила до дзеркала, але дивилося на неї її — не її обличчя, але куди гарніше, ніж нове теперішнє. Ні, щось було в нім застигле й мертве, і їй раптом захотілося здерти із себе машкару. Отож вцілилася нігтями у шкіру і почала здирати оту нову подобу. І не залишилося на обличчі нічого: ні носа, ні очей, ні вуст — вона аж закричала уві сні і збудилася. І так страшно їй стало, що, не зважаючи на ніч і усвідомлення, що прокинулася, дівчина метнулася до вмикача, а тоді припала до дзеркала. І побачила чуже гарне обличчя, на якому й справді було щось неживе й застигле. Стояла в самій сорочці й тремтіла від остраху чи від холоду, який раптом її охопив. "Господи, —шепотіла, — яка я дурна, — яка я дурна, що так цим переймаюся!"

І справді, думала, висовуючись із клунком у відчинені двері, нічого цим перейматися. Знайшов — не радій, згубив — не сумуй, як любить казати її мати. Жити треба, жити!

— Взяли! — почувся за спиною владний материн голос. — Не важко тобі?

— Все гаразд! — лагідно обізвався батько. Ларисі хотілося заткнути вуха. "Це вони дошкулити мені хочуть?" — подумала.

8.

Їй ударило в вічі ранкове сонце, голосно залящала синиця, засміялася чи заплакала, і дівчина примружилася: дерева було потикано ясно-зеленими світлячками і висяювало смарагдовим промінням. У дворі стояло вантажне авто, біля якого завмер, поставивши на приступку до кабіни ногу, вимащений у мастило шофер. Трохи збоку, ніби вирізаний із сталі, стовбичив старий у сталевої барви капелюсі, саме той, котрий перший побачив нове Ларисине обличчя; ще ближче завмерло, порозкривавши роти, троє опецьків, побіч переминалися з ноги на ногу трійця найдобродушніших мам. Стрельнули до Лариси гострими поглядами і ніби всміхнулися, а може, й не усміхалися. Старий у сталевої барви одежі, побачивши її, злегка розтулив рота — і в дітей, і в нього зробилися чотирикутними очі. Від сусіднього під'їзду вельми поспішала, аж пригнулася, кругленька, мала й горбата бабуся, вона спинилася біля дітей і так само завмерла, вбивши в асфальт палицю. Лариса коротко глянула туди й сюди, і біля кожного під'їзду побачила людей, які світилися, повернені в Ларисин бік. І здалося дівчині, що не мали вони ані носів, ані очей, ані ротів. Защеміло щось під серцем, скулилося воно і змаліло. Вона ніби й привіталася, а може, тільки кивнула, але ніхто із цих застиглих і завмерлих не відповів, ані рухнувся, хіба вуста трьох мам трохи розсунулися. І тоді хвиля відчайдушності охопила дівчину, вона раптом гордо поставила свою нову кирпулю. І всі задивилися: чотири пари чотирикутних очей, пара м'якеньких, сльозливих — бабусиних, три пари великих і невідь од чого задоволених; решта бо присутніх очей не мала. І може, від того, що задерла вона так кирпулю, бризкнуло Ларисі у вічі яскраве сонце, і пішла вона, мимоволі рахуючи зелені свічечки бруньок на каштані, що ріс відразу за автом. Шофер, побачивши її, зняв ногу із приступки і ліниво похитався вздовж борту. Скинув, не кваплячись, гачки з одного й другого боку і опустив заднього борта; відтак подивився на Ларису примруженими очима, і його вуста похабно розлізлися, а око моргнуло. Лариса вдала, що не помітила ні тієї усмішки, ані моргання, натомість помітили усмішку й моргання троє мам і старенька, горбатенька бабуся: троє мам ззирнулося поміж себе, і в усіх трьох галочками зламалися брови. Лариса кинула клунка до кузова й пішла в під'їзд, відчуваючи, як повзає по її голих литках шоферів погляд; мимовільно поспішила і, сама того не бажаючи, заклично крутнула задком, в той час, як литки її замиготіли.

У цей час у двері під'їзду висунулася, опоясана пасом, широка материна спина, руки її лежали на хитливих боках шафи.

— Пособи батьку! — прохрипіла мати, і Лариса шмигнула у темінь, де ще ховався батько. Батько мав вибалушені очі, ніби от-от вони мали вистрілити, як ядерця із гарматок повік, і червоне бурякове обличчя, на якому мотилявся хвостик буряка, його короткі ноженята карачкувато тупцяли, а пас переїв спину. Лариса схопилася за того паса й почала завзято тягти, пособляючи, і так вони випливли на ґанок під'їзду, де на них чатувало ще кілька нових пар очей: був тут інвалід на костурах; суха, як тріска, стара із майже круглим, як куля, опецьком, приліпленим до її долоні, і кілька хлопчаків із засуненими до кишень руками, які незвідь-чому не сиділи в цей час у школі. Шофер знову стояв, поставивши ногу на приступку кабіни, і в думці не маючи пособляти; в роті в нього куріла цигарка, а очі розшуковували Ларисині литки і задок. Мати тим часом дотупцяла до машини і спинилася, шумко видихнувши повітря. Батько й собі звільнився від шлейок, і обличчя в нього почало втрачати бурякову барву.

— Лізь на гору! — сказала йому мати, віддихавшись. — Ми подамо!

У вирізаного із сталевого листа старого очі перестали бути чотирикутні, а губа, що відвисала, притулилася до горішньої. Так само вчинило й троє дітей, а троє мам цілком збайдужіли до того, що відбува-

ється. Презирливо скривили вуста троє хлопців, які чомусь не пішли сьогодні до школи, а один із них сплюнув; висока й худа стара вийняла брудну хустину й вишмаркалася, а її опецьок утер носа рукавом. Маленька, горбатенька бабуся скрушно захитала головою, а батько, як герой-молодець підскочив і миттю опинивсь у вантажівці.

— Чо стали! — владно наказав.

І тут відбулося диво. Мати, нагнувшись, без особливого зусилля підняла шафу і, не встигла Лариса й прискочити, заклала її до кузова, наче якусь порожню корзину.

Тоді Лариса знову побігла до під'їзду: одне, їй допікали цікаві очі, а друге, нахабно не спускав з її литок та задка погляду отой замазучений шофер. Зрештою, встигла роздивитися шофера пильніше — був то хлопець не старший за неї, мав сірі очі і кучеряве, як у баранця, волосся. Дивився на неї, мружачись і тримаючи на вустах похітливого усміха, і чи не від того дзвінкіше закалатала синиця і яскравіше запалали зелені свічечки каштанових бруньок. Небо над головою цвіло без єдиної хмарки, і саме це помітила Лариса, коли обернулась у дверях, щоб глянути, що робить у кузові батько. Але батька вона не побачила, а тільки широко розтулені шоферові очі. Побіч од нього стояла мати і спокійно втирала хустиною чоло.

Із другим клунком Лариса вийшла у джинсах, і кілька немовлячих мам радісно на неї глянули. Інвалід стояв біля вирізаного із сталевого листа старого і вони миттю перервали розмову, а розвернули в її бік лиця. До дівчини галантно ступив, покинувши приступку кабіни шофер і простяг густо змазану мастилом руку.

— Помогти? — спитав не зводячи із Лариси очей. Троє мам із ходячими малими спустили при цьому

очі, ніби побачили щось сороміцьке, а троє мам немовляцьких усміхнулися. Лариса кивнула цим трьом новим мамам — одна із них була однокласниця, а з другою колись дружила.

— Давно тебе не було видно, — сказала та, з якою Лариса колись дружила.

— Та от бачиш! — сказала Лариса і тій, з якою дружила, здалося, що обличчя в Лариси застигле й неживе.

9.

І ось усе повантажене, Лариса легко перемахнула через борта, за нею так само перемахнув батько, а мати полізла в кабіну, ледве висадивши ногу на приступку. Загуркотів мотор і обличчя в усіх, котрі проводжали, позмінювалися: в дітей і сталевого старого очі знову стали чотирикутні, всі шестеро мам заблищали майже однаковими усмішками, маленька старенька скрушно зітхнула і змахнула рукавом із ока сльозу, суха стара із приклеєним до її долоні опецьком знову вишмаркалася, а інвалід сказав до вирізаного із листа сталі старого:

— Теперички вона замуж навірняка вийде!

У Лариси ж у душі щось знову стислося, щось за-щиміло, але в цей момент розсипався над головою голосистий синичачий подзвін. Дівчина глянула на батька, той саме прикурював і схилив обличчя в долоні, ховаючи отого характерного привісочка на носі. І раптом здалося Ларисі, що нічого в її житті не відбулося, що вони просто одержали нову квартиру, що батько в неї й має бути такий малий і з таким характером, та й з таким приважком на носі; їй раптом защеміли невидимі шви на обличчі і здалося: відбувається те, що наврочила мати: повертається до неї колишня потворність — недаремно ж так виставилися супроти неї оті роззявляки! Провела несамохіть рукою по лиці; ні, все як треба, тож пошукала очима синицю між зелених каштанових бруньок.