Артур Конан Дойль - Вигнанці

— Що це таке, месьє? — раптом спитав король, роздратовано озираючись навкруги. — Я чую запах пахощів. Напевне, ніхто з вас не наважився б з'явитись у моїй присутності напахченим, знаючи, що я цього не терплю.

Сановники перезирнулись, заперечуючи свою провину. Але відданий Бонтан підкрався ззаду і виявив винного.

— Ваша світлість, пахне від вас, — звернувся він до графа Тулузького.

Граф Тулузький, маленький червонощокий хлопчик, зашарівся.

— Пробачте, ваша величність, мабуть, мадмуазель де Граммон оббризкала мене зі свого флакона, коли ми грали учора в Марлі, — промовив він, затинаючись. — Я не помітив, але якщо це неприємно вашій величності…

— Щоб не було цього огидного запаху! Щоб не було! — кричав король. — Ух! Я задихаюсь! Відчиніть нижню половину вікна, Бонтан. Ні, не треба, раз він вийшов. Хіба сьогодні не день гоління, пане де Сен-Кентен?

— Усе готове, ваша величність.

— Так чому ж ви не починаєте? Уже три хвилини понад установлений на це час. Починайте, мосьє, а ви, Бонтан, оповістіть, що почався «grand lever».

Очевидно, цього ранку король устав з ліжка на ліву ногу. Він кидав швидкі, запитливі погляди на брата й синів; та які б не були докори чи глузування, готові зірватися з його губ, вони лишались невисловленими, бо цьому перешкоджали маніпуляції де Сен-Кентена. Недбало, внаслідок давньої звички, він намилив королівське підборіддя, швидко поводив по ньому бритвою, потім обтер його спиртом. Один із дворян догідливо поміг натягти короткі чорні оксамитні штани, другий поправив їх, а третій, знявши з короля через голову нічну сорочку, подав денну, яку гріли перед вогнем. Знатні придворні, що ревниво оберігали свої привілеї, взули короля в черевики з діамантовими пряжками, наділи гамаші й червоний камзол, а зверху нього блакитну стьожку з хрестом св. духа, оздобленим діамантами, і червону — св. Людовіка. Для стороннього було б чудно бачити, як байдуже-спокійно стояла ця людина невеликого зросту, утопивши замислений погляд в палаючі у каміні дрова, тимчасом як група людей з історичними іменами метушилась біля неї, торкаючись до неї то тут, то там, ніби купка дітей, що порались коло улюбленої ляльки. Одягли чорний спідній кафтан, зав'язали дорогий мереживний галстук, накинули широкий верхній кафтан, піднесли на емальованому блюді дві дорогих мереживних хустки; двоє придворних поклали їх у бокові кишені, дали в руки палицю з чорного дерева, оздоблену сріблом, — і монарх був готовий до денних трудів.

Тим часом протягом майже півгодини двері в опочивальню весь час одчинялись і зачинялись. Гвардійський капітан пошепки оповіщав прізвище того, хто входив, черговому з почту, а той переказував його першому камергерові. Кожен новий відвідувач тричі низько вклонявся королеві, а потім одходив до свого гуртка і заводив стиха розмову про новини, погоду та плани на цей день. Поволі присутніх все більшало, і на той час, коли королеві подали його скромний сніданок — хліб та вино, дуже розведене водою, велика квадратна кімната була повна людей; серед них було немало таких, які сприяли тому, щоб ця епоха стала найблискучішою в історії Франції.

Біля короля стояв грубий, енергійний Лувуа, що став всемогутнім після смерті свого суперника Кольбера. Він обговорював питання організації війська з двома військовими. Один з них був високий, ставний офіцер, другий — чудний, потворний чоловічок, нижчий середнього зросту, в мундирі маршала. Цей останній був гроза голландців — Люксембург, якого вважали за наступника Конде. Співбесідник його, Вобан, уже зайняв місце Тюренна.

Поруч них маленький сивий священик з добродушним обличчям, отець Лашез, сповідник короля, пошепки викладав свої погляди на янсенізм величному Боссюетові, красномовному єпископові з Мо, та високому тонкому молодому абатові Фенелону, який слухав його, нахмурившись, бо його самого підозрівали в цій єресі. Тут же був і художник Лебре, що трактував про мистецтво в невеличкому гуртку своїх товаришів Верріо і Лагерр, архітекторів Блонделя і Ленотра, скульпторів Жірардона, Пюже, Дежардена та Койсво, творчість яких так прикрасила новий палац королівський. Біля дверей, з усмішкою на натхненному обличчі, балакав Расін з поетом Буало та архітектором Мансаром. Усі троє сміялись і гомоніли, бо були улюбленцями короля, які одні тільки могли без попереднього оповіщення входити й виходити з його кімнати.

— Що з ним сьогодні таке? — шепнув Буало, киваючи головою в напрямку тієї групи, що оточувала монарха. — Здається, сон не дав йому кращого настрою.

— Щодень важче стає розважати його, — відповів Расін, похитуючи головою. — Сьогодні о третій годині я мушу бути у мадам де Ментенон. Побачимо, чи не розважить його сторінка-друга з «Федри».

— А ви не думаєте, друже мій, що сама «мадам» може бути кращою розважницею, ніж ваша «Федра»? — зауважив архітектор.

— «Мадам» — надзвичайна жінка. Вона розумна, у неї є серце, такт; вона чарівна.

— Тільки один у неї надлишок…

— Який?

— Роки.

— Пусте. Що там до її справжніх років, коли їй на вигляд тридцять? Які очі! Які руки! Ну, та й він не хлопчик, друзі мої.

— Ах, це інша річ.

— Вік для мужчини — річ другорядна, для жінки — важливе питання.

— Цілком справедливо. На молодого чоловіка впливає те, що він бачить, а на літнього — те, що чує. Після сорока років перемога на боці розумної розмови, до сорока — гарненького личка.

— Ах ви ж, хитрун! Так, значить, ви вважаєте, що мадам сорока п'яти років і її такт узяли гору над особою тридцяти дев'яти і красою? Ну, коли це станеться, ваша дама, звичайно, не забуде, хто перший поставився до неї з особливою пошаною.

— Але, я гадаю, ви не маєте рації, Расін.

— Побачимо.

— І якщо ви помилились…

— Ну, що ж тоді?

— Справа для вас. набере серйозності.

— Чому?

— У маркізи де Монтеспань чудова пам'ять.

— Її вплив