Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

нього обстановки… А втім, невелика біда. Той аркуш карти й дальші за нею два аркуші на схід, у напрямі до Єльні, та ще один аркуш на захід, що захоплював Могильов, — усе те міцно засіло в пам’яті з сорок першого року. Серпілін міг ще й тепер з заплющеними очима згадати, яка була на вигляд склеєна з тих аркушів карта, що по ній він спочатку воював, а потім виводив з оточення рештки дивізії.

Він навіть знав напам’ять, які населені пункти були на її перегинах, так дуже потертих, що нелегко було читати написи.

Він у думці бачив перед собою ту карту-двоверстку і на ній, на другому її аркуші, ту ділянку фронту під Могильовом, на яку тепер без нього вийшла його армія.

Коли вони тоді, в липні сорок першого, вирвалися з Могильова, то спочатку пішли лісами, прямо на Благовичі, але не змогли пробитися й повернули на північний схід, на Щекотово, Дрибін, Студенець, Татарськ, ішли саме через цей район.

У його пам’яті все прожите й пережите за три роки війни було нанесене на карти. Потім колись, мабуть, і війни не згадаєш без тих карт, що лишились од неї.

А зараз, навіть коли їх немає, вони все одно в тебе перед очима: і ті могильовські, і підмосковні — сорок першого, і літні — сорок другого, коли відступали од Дінця до Волги, і зимові — сталінградські, і весняні — під Харковом та Бєлгородом, і нові — початі в обороні на Курській дузі, а потім аркуш за аркушем підклеєні все далі й далі на захід, до верхів’я Дніпра.

Тепер замість них незабаром будуть інші, нові, заздалегідь надруковані топографічним управлінням Генштабу.

Німці заготували до Москви й далі, і в нас, треба гадати, заготовані до Берліна. А що і як у ході боїв нанесе на ті карти життя, — побачимо. Це залежить багато від чого, а також і від тебе самого. Відділена од сусідів праворуч і ліворуч розмежувальними лініями, проляже по тих картах твоя смуга життя, шлях тієї армії, якою командуєш ти, а не хтось інший… Зараз цю смугу перетнуто на схід від Могильова суцільною синьою змійкою німецьких позицій. На карті зітри гумкою — та й усе. А в житті доведеться попрацювати…

Серпіліна трохи хвилювало, що доля привела його саме в ті місця, де він починав війну. Здавалося б, військовій людині однаково, де розраховуватися з німцями, аби тільки розрахуватись! Де поставили, там і розраховуйся, а, виходить, ні, не однаково!

— Що, Федоре Федоровичу, на карту дивитесь? Все одно раніше ніж належить не випишемо, — пролунав у нього за спиною знайомий жіночий голос, і він відчув, що жінка не пройшла мимо, а зупинилась у нього за спиною, чекаючи, що він обернеться.

Він обернувся од карти, глянув на неї й знову, вкотре вже за ці дні, подумав, що вона вродлива і що все це добром не скінчиться.

— Дозвольте вам доповісти, Ольго Іванівно… — сказав він, дивлячись жінці у вічі.

— Якщо «доповісти», тоді вже за званням, — усміхнувшись, перебила вона.

— Дозвольте доповісти, товаришу підполковник медичної служби, що думав зараз не так про майбутнє, як про минуле. А в майбутньому сподіваюся на ваш здоровий глузд. Навряд чи ви триматимете тут зайвий час незайву для війни людину.

— Спасибі, що хоч у здоровому глузді не відмовляєте.

Не від кожного хворого це почуєш, — сказала жінка і, поглянувши на великий чоловічий годинник на зап’ясті гарної руки, додала — І цей здоровий глузд зараз підказує, що вам пора йти відпочивати.

— Слухаюсь.

Серпілін трохи схилив голову і, теж глянувши на її гарну руку з великим чоловічим годинником, мовив:

— А от кажуть, що в хірургів руки якісь особливі.

— В одній долото, в другій молоток? — спитала вона без усмішки. — Скільки хірургів, стільки й рук. Тільки миємо їх частіше й довше, ніж інші люди. І гарячою водою з милом, і щіткою, й спиртом, і від цього вони не завжди такі на вигляд, як хотілося б. Проте зараз, здається, нічого собі, — усміхнулась вона і подивилась на свої руки з коротко обрізаними нігтями на довгих пальцях. — Бо я тут не так хірург, як нянька при вас, генералах.

Навіть обридло вже. От розпрощаюсь з цим підмосковним раєм і попрошусь до вас в армійський госпіталь провідним хірургом. Що на це скажете?

— Не знаю, чи це серйозно.

— Це правда. Я й сама ще не знаю, чи це серйозно.

Ходімо. А може, ще чогось не додивились? — кивнула вона на карту.

— Зараз, — сказав Серпілін. — Ще п’ять хвилин — і піду відпочивати. По-чесному.

— Спробую повірити. А ввечері приходьте до мене чай пити. Запрошую заздалегідь: до вечора не побачу.

— Дякую. Та чи не занадто я став до вас учащати?

— Як хочете, — сказала вона після невеличкої паузи.

— Мені дуже хочеться, — просто сказав він.

— Ну то й не гамуйте своїх бажань. Кажуть, це шкодить. — Жінка засміялась і вийшла з вестибюля, а він, знаючи, що вона піде зараз до себе в лікувальний корпус, підійшов до вікна й побачив, як вона йде по стежці, мабуть, уже не думаючи про нього. Іде швидкою, діловою ходою і похитує з боку на бік гарною головою в білій накрохмаленій лікарській шапочці, немов на ходу розмовляє сама з собою, про щось запитує себе чи про щось сперечається. І здалеку здасться зовсім молодою, ще молодшою, ніж зблизька.

Учора між іншим вона сказала, що їй незабаром сорок.

Виходить, коли він бачив її в сорок першому році взимку, їй було тридцять сім… Але тоді вона здавалася старшою, ніж тепер.

Він дивився, поки жінка не зникла за рогом будинку, і не зразу примусив себе не думати про неї, коли, відійшовши од вікна, повернувся до карти.

Розділ другий