Віктор Васильович Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

же час подумав і про відповідальність, якщо, не доведи, боже, потрафлю попасти в людину… Розбудив мене, колего, розпачливий крик дівчини. Уві сні, уві сні пролунав той крик. Від сорому, якоїсь незрозумілої люті на себе я не міг заснути до ранку. Вже пізніше зрозумів, що в події минулого втрутилася моя теперішня сутність і внесла в них відповідні корективи… А сон — лише попередження про те, що я перебуваю на крайній межі самозбереження, за якою вже починається підлість.

— Ти що, справді вчинив би тепер так, як уві сні, коли б довелося той випадок пережити знову? — озвався я.

— Скажу, що ні. Але це я кажу під впливом сорому, якого зазнав, коли прокинувся. Якби ж відбувалася справжня подія, так би мовити, без підготовки, то хто зна, що взяло б у мені гору: інстинкт людської взаємодопомоги чи логіка врятування власної шкіри… До речі, про шкіру. У мене на тілі в області серця з'явилась якась пляма, схожа на родиму. Поява її співпадає з моєю прогресуючою глухотою й сліпотою до чужого болю. Часом здається, що то слід пуповини, яку немовби відсічено при самому тілі і залишено мені тільки мій особистий клопіт. Пляма не свербить і не болить, але я весь час її відчуваю.

Поїзд стишив хід і невдовзі зупинився. І тут ми побачили високого худого чоловіка з гітарою і біляву жінку, що повисла в нього на руці. Слідом за ними повненький чоловічок з двома валізами. Це була, напевне, та компанія з сусіднього купе, яка частувала нас музикою. Я очікував, що ось зараз зайде хтось і покладе край нашій бесіді, але поїзд рушив, а ми лишилися самі.

— Вакуло, чого ти мені ніколи про той випадок не розповідав? — запитав я.

— Розповів колись одному… Так він перестав по тому їздити зі мною у відрядження. Але найгірше, — про це довідався ще дехто з колег. Зауваж — уже з його слів…

— Ми з тобою працюємо пліч-о-пліч понад п'ятнадцять років. Але нічого такого я не чув.

— Інші чули… Маю підозру, що в їх числі — і наш завідуючий.

У примружених очах Вакуленка раптом засновигали жовті бісики, а в зморшках доволі вже пожмаканого виду зачаїлось чи то єхидство, чи то іронія.

— Зізнайся, колего, — промовив він з усміхом, — адже після почутого тобі важко буде не бачити в мені вбивцю?

Я пропустив його слова повз вуха, натомість поцікавився:

— Ти казав, що тобі одягли наручники… Ну, й чим усе скінчилося!

— А чим? Слідство було коротким. Допитали студентів. На місце події вислали вертоліт. Невдовзі зловили Костиля й Линду. Мої підозри виявилися слушними: всі троє були втікачами-рецидивістами. Дружки напасника посвідчили, що відмовляли його від лихого наміру, але він їх не послухався. Наклепали, що це він підбив їх на втечу. Хоча я переконаний, що голова всьому був Линда. Вони йому корилися. Ну, й не останню роль у моєму звільненні відіграло те, що в мене був струс мозку і перелом щелепи. Як згадаю ті чотири доби страждань, поки ми по тайзі добиралися до найближчого населеного пункту… Бр-р!

Вакуленко надовго замовк, а тоді, згадавши про чай — уже холодний, одним духом вихилив його.

— За сімнадцять років, — озвався він по часі, — не пригадаю випадку, щоб, почувши звук гітари, я не переживав знову і знову ту подію. І щораз мене точить хробак, мовляв, убив такого самородка-гітариста!

— Ну, а дівчина, яку ти врятував від безчестя… З нею ти підтримував стосунки?

Вакуленко скептично посміхнувся.

— Авжеж. Усі ці роки. Вона стала моєю дружиною, — повагавшись, додав: — Тепер уже колишньою.

Квітнева надія

«Він уперше поцілував мене на великдень. Я не соромилась, бо був ранок і в дворі цвіла абрикоса…»

Кіптяве полум'я свічки хлюпалось об дно черепка з розтопленим воском. Пальці опускали яйце в фарбу і свіжіло воно цвітом абрикоси — червоно-білим, як весняний день.

— Мамо, досить писанок. Лягай уже. Тобі не можна стільки працювати. — Голос долинав з кімнати, де чулося гупання праски і пахло білизною.

— Ні, доню, завтра приїдуть гості. Треба, щоб усім вистачило. — Примружені очі оглядали писанку, немов шукали в її морелевому цвіті загублений спомин.

«…Він підніс мою писанку до місяця і вдивлявся, вдивлявся, не відриваючись, немовби продовжував вранішній цілунок. Місячне сяйво рідким сріблом цідилося крізь верховіття на обличчя, руки. Я віддала йому того вечора свою писанку…»

— Лягайте, вам більше не можна працювати, — зять стояв, обіпершись об одвірки, в руці тримав розгорнуту книгу.

— Зараз. Ось тільки змішаю зелену фарбу з галуном, та й годі. — На її скронях сіріли вечірні сутінки.

«…Мій теж з книжками все ходив… Переселились вони десь із південних країв. Засмаглі, чо-ласті і очі у всіх сині, як небо над лиманом. Донька вся в той рід пішла — тільки й мого, що волосся чорне. Його забрали від нас похмурої години… Відтоді й труїться серце, хоч минуло вже багато років. І думка труїться…»

Витягла з фарби останнє яйце, поклала докупи на полив'яний таріль. Зазеленіло воно квітневою надією поверх червоно-чорних споминів.

«…Кому дістанеться це останнє? Арсенові? Макарові? А, може, Ірусі?.. Нарешті зберемось всією родиною. Як давно очікую на цей день. Господи, а про Петра з Тетяною й забула!»

І знову біла сфера вкривалася нитками розтопленого воску — з'являлися на ній і карпатські ялиці, і човни-чайки на синьому морі, і півники з палаючими гребінцями.

«…Гай-гай, поганий уже маю зір. Колись малюнки були майстерніші, та й вигадкою багатші. — Раптом впустила в пелену яйце, схопилась за серце. — Що це? — Зів'яла вся, відкинулась на