Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

Секс, гроші, влада, обіцянки — так вона й знала! Проте Шанталь удала, ніби чекає якогось приголомшливого відкриття: чоловіки завше знаходять якусь дивну втіху у відчутті власної вищості, а тому не знають, що в більшості випадків поводяться абсолютно передбачувано.

— Ви, либонь, людина дуже досвідчена, знаєте життя й можете мене багато чого навчити.

Отак і треба! Найважливіше правило — у слушний момент, щоб не сполохати, ледь-ледь послабити хватку, погладити по шерстці.

— От тільки дивна у вас звичка: замість того щоб відповісти на найпростіше запитання, розводите довгі рацеї про обіцянки чи про те, як усім нам слід жити. Я охоче залишуся, якщо тільки ви відповісте на запитання, яке я поставила вам із самого початку: хто ви такий і що тут робите?

Чужоземець, що до цієї миті продовжував споглядати гори, тепер перевів погляд на дівчину. Йому стільки років доводилося мати справу з найрізноманітнішими представниками роду людського, що тепер він міг би майже точно сказати, про що вона думає. Шанталь майже напевно вважає, що він показав їй золото задля того, щоб вразити своїм багатством, так само як і вона зараз намагається своєю юністю й байдужістю справити враження на нього.

— Хто я такий? Ну, скажімо, той, хто вже досить давно шукає одну істину. Теоретично я її вже встановив, а от перевірити на практиці не доводилося поки що жодного разу.

— Що ж то за істина?

— Вона стосується людської природи. Я відкрив, що коли нам представляється можливість піддатися спокусі, то зрештою це неодмінно трапиться. Будь-яка людська істота на землі, за сприятливих умов, ясна річ, схильна творити зло.

— А я вважаю…

— Мова не про те, що вважаєш ти, чи що вважаю я, чи в що нам хотілося б вірити. Мова про те, чи вірна моя теорія. Ти хотіла знати, хто я? Я — промисловець, я дуже заможний і дуже відомий, я був царем і богом для тисяч людей; часом я був з ними жорстокий, а за необхідності — добрий.

«Я — той, хто наяву пережив таке, що іншим людям не привидиться й уві сні, той, хто знаходив безмежність блаженства й володів безконечним осягненням. Я — той, хто пізнав рай, вважаючи, що знемагає в пеклі сімейної буденщини, і той, хто пізнав пекло, попри те що міг би раювати на всеосяжній свободі. Я — той, хто все своє життя творив добро й зло, й, думаю, ніхто на світі не підготований краще, ніж я, до відповіді на питання про саму суть буття. І тому я тут. І я знаю, про що ти зараз запитаєш».

Спантеличена, Шанталь відчула, що необхідно зараз же намацати ґрунт під ногами.

— Ви чекаєте, що я запитаю: «Для чого ви показали мені золото?» Та я й справді хочу знати, що робить у нас у Віскосі промисловець із гучним ім’ям і великими грошима, коли відповідь на своє запитання він може знайти, попорпавшись у книгах, повчившись в університеті чи просто піднайнявши якогось знаменитого філософа.

Тямущість Шанталь припала чужоземцеві до вподоби. От і добре, — він знову, втім, як і завше, зробив правильний вибір.

— Я прийшов до Віскоса, бо в мене визрів план. Якось я бачив у театрі п’єсу Дюрренматта, ти, певно, знаєш такого?

Це була чистісінька провокація: абсолютно ясно, що дівчина найменшого уявлення про нього не має, та зараз вона знову вдаватиме цілковиту байдужість, ніби чудово розуміє, про кого йде мова.

— Ну, далі, — мовила Шанталь із напускною байдужістю.

— Радий, що ти знаєш це ім’я, однак, коли твоя ласка, нагадаю, про яку саме п’єсу йдеться, — він ретельно обмірковував кожне слово, домагаючись, аби кожна фраза звучала без перебільшеного цинізму і водночас із твердістю, властивою словам того, хто бреше свідомо й навмисно. — Дія там відбувається в маленькому містечку, до якого приїздить одна дама, яка раніше там мешкала, причому приїздить вона з однією лише метою — принизити й знищити людину, яка в молодості знехтувала нею. У підґрунті всього її життя, її нещасних шлюбів, а також цілковито втіленого прагнення розбагатіти лежить одне бажання: помститися тому, хто був її першим коханням.

«І отоді я затіяв свою власну гру — вирішив завітати до якогось глухого містечка, відокремленого від усього світу, туди, де люди дивляться на життя радісно, мирно, співчутливо. Прийти — і спробувати влаштувати так, аби вони порушили якусь із основних заповідей».

Шанталь повернула голову й стала дивитися на гори. Вона збагнула: чужоземець здогадався, що ім’я Дюрренматта їй ні про що не говорить, і тепер з острахом чекала, чи не питатиме він її про заповіді, бо вона завжди була далека від релігії й тому не мала про них уяви.

— У цьому місті всі люди, починаючи з тебе, — чесні, — продовжував чужоземець. — Я показав тобі зливок золота, яке могло б зробити тебе незалежною, дозволило б поїхати звідси, подорожувати по світу — словом, дало б усе, про що тільки можуть мріяти дівчата з глухих маленьких містечок. Золото залишатиметься тут, а ти, знаючи, що воно належить мені, якщо забажаєш, все-таки зможеш забрати його. А коли забереш, то переступиш заповідь «Не вкради».

Дівчина повернула голову в його бік.

— А що стосується решти десяти зливків, то завдяки цьому золотові всі жителі Віскоса до кінця днів своїх спекалися б необхідності працювати, — продовжував чужоземець. — Я не прохав тебе закидати злитки землею, бо маю намір переховати їх до іншого місця, про яке знатиму тільки я сам. Я волію, щоб ти, коли повернешся до міста, розповіла усім, що бачила це золото і що я готовий вручити його людям. Але є одна умова: вони мусять вчинити таке, про що ніколи й помислити не наважувалися.

— Наприклад.

— Прикладів наводити не стану, а просто скажу: я бажаю, щоб вони переступили заповідь «Не убий».

— Що? — мало не скрикнула Шанталь.

— Те, що чуєш. Я бажаю, щоб вони вчинили злочин.

Раптом він помітив,