Василь Миколайович Шкляр - Кров кажана

Потім виклав з пакета літрову пляшку мартіні, пляшку віскі і стільки наїдків, що я була певна: знов перехопив у когось сотню баксів.

— Сьогодні гуляємо, — сказав він. — Я розтоплю камін.

— А що, є причина?

— І не одна. По перше, я застрахував своє життя на таку круглу суму, що сам здивувався, як багато я коштую.

— Ти здурів, — сказала я. — Чи ти… чи ти справді думаєш, що це так серйозно?

— Ні, я думаю про тебе. І хочу випити з тобою без будь якої причини. Хоча, крім того, що я вже сказав, є ще один привід. Сьогодні я отримав дуже солідне замовлення.

Лишилося дістати матеріал.

Ну от, знову борги, подумала я.

Він перевдягнувся, уніс дров і розпалив у холі камін.

Зробив мені коктейль, а собі націдив склянку віскі без льоду й потяг його майже до дна. Утім, випити Нестор умів. — Іванько вечеряв? — спитав він.

— Так, і Трезор теж.

Колись Нестор привіз їх додому обох разом. Ще як тільки ми переїхали в цей будинок, він вирішив одразу завести собаку й побачив у райцентрі на автостанції карлика, який продавав цуценя — помісь вівчарки з яки мось шолудивим Рябком. Коли вже сторгувалися, карлик зненацька сказав: «А Іванька візьміть безплатно. Кращого сторожа вам не знайти!» — «Якого Іванька?» — не зрозумів Нестор. «Оцього, — карлик тицьнув себе пальцем у груди. — Іванькові не треба платити, Іванько, як і пес, служитиме вам тільки за харчі».

Напевне, через оту чудну умову Нестор ніколи не забував запитати, чи вечеряв Іванько, чи не голодний Трезор.

Ми сиділи біля вогню, мене оповивав легенький хміль, огортало тепло, що сходило від каміна, а в роті перекочува лася маслинова кісточка, мов лісковий горішок, і я згадува ла, як тоді, уперше, до нас завітав отець Серафим — не висвячувати оселю, а «на риболовлю», — як ми втрьох сиділи біля багаття, щоправда, не тут, а над річкою, й отець Серафим, випивши чарку і запаливши «кемел», сказав, що немає людей без гріха, але для того й існує таїна покаяння, щоб кожен міг висповідатися, тобто розповісти перед священиком Богові про свої недобрі вчинки, бо тільки так можна сподіватися на їх відпущення. І тоді я запитала у нього, авжеж, запитала саме тоді, коли Нестор десь одійшов на хвилину, — а перед ким ви сповідаєтесь, отче? — і він відповів: хотів би перед тобою, мій ангеле, — і я відчула таке збудження, що запаморочилося в голові, а коли він сказав, що проведе мене в царські ворота, куди іншим заходити зась, ледве стримала стогін, бо царські ворота мені ввижалися… чорною ширмою, за якою тебе жде таїна… таїна сповіді… я вже чула про це від одного чоловіка, чиє лице давно стерлося з пам’яті, а чорна ширма лишилася. І таїна… й ангел… І те, що нас ніхто і ніде не жде, але ми про це ще не знаємо.

Коли в пляшці зосталося майже на дні, Нестор подивив ся на мене «чоловічим» поглядом, спитав ненав’язливо:

— Ти сьогодні… як?

— Кепсько, — сказала я. — Голова поболює. Ці візити…

Чи це від випитого, чи на зміну погоди.

Якби я знала, що станеться потім, я б йому не відмовила, а так він одразу змінився з лиця і ні сіло ні впало сказав:

— Мабуть, піду кину сіті.

— Знайшов час! — я ледве не похлинулася маслиновою кісточкою. — Уже за північ. Та й поглянь, що надворі робиться.

— У тому то й річ, — сказав він. — Саме за такої негоди гуляє хижак. — І швидко почав збиратися.

— Ти п’яний, — намагалася його напоумити.

— Зате не причепиться нежить.

— Човен протікає. — Є ґумові чоботи.

Невдовзі він уже був у повному рибальському екіпіру ванні — ґумові ботфорти, брезентові штани, зелена плямиста ватянка з каптуром.

— Тоді і я з тобою.

— Не треба, — сказав він. — Лягай відпочивати. Я швидко.

— Ні, я сяду на весла. Хіба мені вперше?

Я справді не раз допомагала йому закидати сіті, бо самому це робити дуже незручно, тим більше вночі і на вітрі. Однак раніше я розважалася тим за дня чи при місяці тихої ночі, а тут було не до забавки. Нестор опинався, не хотів, щоб я з ним ішла — він таки розізлився на мене за «головний біль», та поки шукав ліхтарика, те, се, я вже також була в коротеньких ґумовичках калюжниках, вовня них колготах, теплому светрі, а поверх усього накинула червоного дощовика з гостроверхим, як у ката, капюшоном.

Дрібна мжичка затарабанила об той каптур, мов об дашок, проте вітер жбурнув і в лице холодною мрякою; нічка була така, що навіть Трезора не добудишся, і даремно Нестор так нищечком заходив до фліґеля, де лежали сіті і де ночував наш сторож Іванько, — карлик завжди спав на дощ як убитий.

Нестор виніс із фліґеля дві слюдяні торби із сітками, і ми рушили до річки, до свого причалу, який, вважай, був частиною нашого обійстя — тут, біля води, стояла під розлогими вербами альтанка, тут був наш невеличкий пляж, і мангал, де ми полюбляли смажити шашлики, і легкий дерев’яний човен — його ми припинали до старої верби, намотуючи ланцюг на стовбур, ніколи не брали на замок і навіть весла завжди залишали у кочетах. Там, де закінчувалося подвір’я, відразу ж за парканом, починався обрив, тому до річки вели вимощені із цегли сходи, а далі був рівненький берег, наш майже приватний бережок, куди ніхто чужий не показував носа.

Тепер тут стояла така темрява, що кишеньковий ліхта рик пробивав її на крок другий (либонь, через дощ), його світло в’язло в пітьмі широкою жовтою плямою, проте не це мене тоді непокоїло — на своєму березі ми могли походжати із зав’язаними очима; непокоїв вітрюган, що хижо завивав у верховітті дерев і зривав ще й не пожовкле вербове листя (кілька листочків прилипло до мого черво ного плаща), гнав таку шумовиту хвилю, що край води утворилася смуга збитої піни. Та хвиля виштовхала човен на мокрий пісок, разом із дощем залила його до половини водою, і я ще раз спробувала вмовити Нестора облишити цю дурну забаганку, але він затявся: дві поразки поспіль для нього було забагато. Дістав з під корми коряк і, поки не вичерпав воду до дна, не розігнувся. Потім кинув у човен торби із сітками, зіштовхнув його з мілини, передав мені ліхтарика.

Він сам сів за весла. Та я навряд чи