Володимир Опанасович Обручев - В нетрях Центральної Азії

— І ще кажуть, — сказав Лобсин, — що на озері Алаколь є острів з кам'яною горою, а в горі велика печера. З цієї печери Ібе-вітер зі страшною силою вилітає. Одного разу киргизи цілим аулом зібрались тихого дня, вхід в цю печеру заклали бичачими шкурами і завалили камінням, щоб Ібе більше не вилітав звідти. Дуже надокучив їм цей Ібе. Але прийшов час, і Ібе розлютував, вирвався, каміння відкинув, шкури розкидав і дме як завжди.

— Ну, це вже вигадки! — кажу йому. — Мені консул якось розповідав, що років з сорок тому якийсь учений з Росії приїхав, щоб оглянути цю печеру на острові, про яку такі чутки ходять. І ніякої печери в горі не виявилось, гора суціль кам'яна. А Ібе зовсім не з острова починається, а дме по всій широкій долині від озера Ебі-Нур. Це холодне повітря з Джунгарської пустині по долині між горами Майлі і Барлик з однієї сторони і Алатау— з другої на північ стікає у вигляді Ібе.

— Тутешній вітер називають Кулусутайський Ібе, — пояснив Лобсин. — Через нього в горах Джельди кочовики теж не живуть. Лише біля самого підніжжя Уркашару туляться китайські заїмки. Там і проходить зимова дорога з Чугучака, щоб подорожній, захоплений Ібе, міг сховатися від нього. Тільки незрозуміло мені, чому люди від Ібе замерзають, а сніг тане.

— Тому що вітер хоч і не морозяний, але холодний і при своїй силі пронизує людину до кісток; людина не замерзає, а дубіє, — пояснив і я Лобсину.

Години дві їхали ми цим проходом чорних вітряних гірок, а потім вибрались в широку долину, де трава стала вища і густіша.

— Це місце називають Долон-Турген, — сказав Лобсин.

— Тут зимові пасовища чудові. Як тільки кінчиться Ібе і зжене сніг із степу, сюди з усіх навколишніх улусів приганяють худобу пастися.

— А я думав, що Ібе дме всю зиму.

— Ні, він дме в холодні місяці день, два, три, рідко коли тиждень, а потім кілька днів погода тиха.

Спереду вже виступав хребет Джаїр довгою, майже рівною стіною, що далеко простяглася зі сходу на захід. Праворуч від нашої дороги незабаром показалась довга червона круча; вздовж її підніжжя сріблилась річка.

— Це Май-кабак, — пояснив Лобсин.

«Сальний укіс», в думці переклав я і спитав, чому його назвали так.

— Нещодавно тут загинула ціла отара баранів. Вони паслись в степу над цією кручею. Налетів сильний буран, отара кинулась за вітром вниз по укосу, загрузла в глибокому снігу і замерзла. Навесні сніг розтав, сонце пригріло трупи, з курдюків стало витоплюватись сало і просочило всю землю. З того часу і звуть це лихе місце Май-кабак.

— Що ж, багато калмиків втратили всіх своїх баранів і зубожіли? — спитав я.

— Ні, отара належала багатому баю. Хіба в звичайного кочовика може бути стільки баранів! А бай примусив своїх пастухів, коли сніг розтав на укосі, зняти із здохлих баранів шкури з вовною і забрати протухле м'ясо, щоб годувати своїх собак.

В міру того як ми наближались до Джаїру степом Лолон-Турген, його рівна стіна почала розпадатися на відроги, розділені глибокими долинами. Ми спустились в одну з них. По дну дзюрчав чистий струмок; вздовж нього росли кущі шелюги, черемхи, боярки, подекуди тополі. Один лужок вабив на відпочинок. Розклали багаття, повісили чайник; коней, трохи придержавши, пустили пастись, а самі прилягли в тіні перечекати спеку.

Потім поїхали далі вгору по цій долині. Подекуди це була ущелина між червоно-ліловими скелями. Одна скеля була схожа на величезну голову з пустими орбітами, з яких вилетіла пара голубів. Далі на схилах появився молодий ліс, підйом став крутішим, і долина перетворилась в широку плоску луку з чудовою травою і дзюркотливим струмком. Положисті схили були добрими пасовищами. Це були джайляу — літування.

Спереду кілька киргизів розв'ючували верблюда. Жінки в білих ковпаках ставили ґратчасті основи кибитки (юрти). По схилу вже розсипалась отара овець, кілька корів і коней. Кричали і бігали діти, гавкали собаки.

Коли ми під'їхали до киргизів, що прибули на літування, довелось почати звичайну розмову, обмін новинами, запитали про здоров'я худоби, повідомили, звідкіля і куди їдемо. Я, звичайно, не сказав, що ми їдемо шукати золота, а сказав, що їдемо полювати на архарів в гори Кату.

З верхів'їв цієї долини ми виїхали на поверхню Джаїру. Я був здивований, що цей хребет має зовсім рівний, широкий гребінь, суціль вкритий дрібною, проте досить густою травою. Ніде не видно було скель, і по цьому гребеню можна було їхати не тільки верхи, а навіть на возі в будь-якому напрямі. Лобсин повернув на схід, і ми їхали близько години по гребеню, який подекуди являв собою плоскі горби і видолинки. Потім гребінь повернув на південь, і ми спустились в плоску широку долину, схожу на ту, на якій застали прибулих на літування, але тільки розташовану на південному схилі Джаїру.

В цій долині стояло три юрти, і Лобсин попрямував до них.

— Ось і мої перекочували на джайляу, — сказав він. — Ми в них переночуємо, а завтра поїдемо на ближчий рудник. Але, Хомо, не говори, для чого поїхали!

— Само собою, базікати нічого! — погодився я.

Одна з юрт належала родині Лобсина, друга — його батькам. Нас зустріли привітно, обступили, засипали запитаннями.

— От, я приїхав до вас із своїм хазяїном Хомою, — сказав Лобсин батькам, — ми завтра поїдемо далі на полювання, а сьогодні погостюємо у вас.

Юрта Лобсина була чиста і добре обставлена, — адже він добре заробляв у мене. Повстини були білі, товсті. Вздовж стін стояли сундучки, а в одному місці поличка з бурханами і мідними перед ними стаканчиками для курильних паличок. На стінах висів одяг, бурдюки з олією, тарасуном, чюрою (сухим сиром).

Посеред юрти — вогнище з чавунною триногою, на якій у великому казані варився чай, заправлений молоком, сіллю і олією, як суп. Ми дістали сухарі, цукор і баурсаки, чайні чашки. Нам запропонували варену баранину на дерев'яному блюді, сушені пенки на другому.

Населення всіх трьох юрт зібралося в юрту Лобсина, і розмови за чаюванням були дуже жваві. Потім палили маленькі монгольські люльки, а мене угощали нюхальним тютюном, який з маленького пузатого флакона висипають на ніготь великого пальця, щоб піднести до носа.

Ночували в цій юрті на повстинах, розісланих навколо вогнища. Проте ніч не була такою спокійною, як напередодні в степу. Поряд хропли люди, знадвору доносилось мекання овець, гавкання собак, форкання коней, рев верблюда. Проснулись рано, але нас не відпустили без чаю, який варили цілу годину.