Олександр Мелентійович Волков - Чарівник Смарагдового міста

— Ой, Страшило, я дуже рада, що виконала твоє найзаповітніше бажання! — сказала Еллі.

— Пробач, Еллі, — Страшило знову шаркнув ніжкою, але я, виявляється, помилився. Моє найзаповітніше бажання — одержати мозок!

— Мозок?

— Звичайно, мозок. Дуже добре, пробачте, неприємно, коли голова твоя набита соломою…

— Як же тобі не соромно обдурювати людей? — з докором запитала Еллі.

— А що то означає — обдурювати? Мене змайстрували тільки вчора, і я нічого не знаю…

— Звідки ж ти дізнався, що у тебе в голові солома, а у людей — мозок?

— Це мені сказала одна ворона, коли я з нею сварився. Бачиш, Еллі, тут така справа. Сьогодні вранці неподалік літала велика розкошлана ворона і не стільки дзьобала пшеницю, скільки вибивала з неї на землю зерна. Потім нахабно вмостилася на моє плече і дзьобнула мене у щоку. «Кагги-карр! — насмішкувато заверещала вона. — Оце так опудало! Та від нього ніякої користі. Який то дивак фермер гадав, що ми, ворони, лякатимемося його?..» Ти розумієш, Еллі, я страшенно розсміявся… Тобто розсердився і щосили намагався заговорити. Уяви мою радість, коли мені це нарешті вдалося. Ясна річ, спочатку виходило дещо кострубато. «Пш… пш… пішла геть, негіднице! — закричав я. — Не… не… не смій дзьобати мене! Я прт… шрт… я страшний! Я навіть зумів хвацько скинути ворону з плеча, схопивши її рукою за крило. Ворона, між іншим, ніскільки не збентежилася, а нахабно заходилася дзьобати колоски просто переді мною. Здивував! — кепкувала вона. — Ніби я не знаю що в країні Гудвіна навіть опудало може заговорити, коли дуже захоче! А все одно я тебе не боюсь! З кілка ж бо ти не злізеш!» — «Пшшш… Пш… Пшла! Ох, я нещасний», — ледь не зареготав… пробачте, мало не заридав я. І справді, на що я здатний? Навіть лану від вороння не можу вберегти. Та й слова весь час вимовляю не в лад, не ті, що треба. А та ворона, хоч і досить нахабна, видно, добра птаха, — вів далі Страшило, — пожаліла мене. «Та. не сумуй ти так! — хрипко проказала вона мені. — Аби тобі мозок у голову, був би, як усі люди! Мозок — то єдине і найцінніше у ворони… І в людини…» Ось так я й довідався, що люди мають мозок, а в мене його немає. Я сумно… тобто весело, закричав: «Гей-гей-го-го! Хай живе мозок! Я собі його обов'язково роздобуду!..» Та ворона досить примхлива птаха, вона одразу остудила мою радість. «Кагги-карр!.. — зареготала вона, — як немає мозку, то й не буде! Карр-кар!..» І полетіла. А згодом надійшли ви із Тотошком, — закінчив свою сповідь Страшило. — Скажи тепер, Еллі: чи зможеш дати мені мозок?..

— Звичайно, ні! Це здатний зробити хіба що Гудвін у Смарагдовому місті. Я саме йду до нього просити, аби він повернув мене у Канзас до тата й мами.

— А де ж воно — те Смарагдове місто, і хто такий Гудвін?

— Хіба ти не знаєш?

— Ні, — сумно відповів Страшило, — я нічого не знаю. Ти ж бачиш, я напханий соломою і в мене зовсім немає мозку.

— Ой, як мені тебе шкода! — зітхнула дівчинка.

— Дякую! А що, коли я піду з тобою до Смарагдового міста, Гудвін обов'язково знайде для мене мозок?

— Не знаю. Та навіть, якщо Великий Гудвін і не знайде для тебе мозку, гірше, ніж оце зараз, тобі не буде.

— Твоя правда, — зрадів Страшило. — Бачиш, — довірливо розповідав він, — мене неможливо поранити, бо я напханий соломою. Ти можеш мене наскрізь проштрикнути голкою — мені не боляче. Але я не хочу, щоб люди називали мене дурнем, а без мозку хіба можливо чогось навчитись?

— Бідолашний! — сказала Еллі. — Ходімо з нами! Я попрошу Гудвіна допомогти тобі.

— Здрастуйте! Ой, дякую! — виправився Страшило і знову вклонився.

Далебі для опудала, яке прожило лише одну добу, Страшило був напрочуд ввічливим. Дівчинка допомогла йому зробити перші два кроки, і вони разом попрямували до Смарагдового міста шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.

Тотошкові спочатку новий супутник був не дуже до вподоби. Він гасав навколо опудала, обнюхував його, вважаючи, що в соломі є мишаче гніздо. Він неприязно гавкав на Страшила, вдаючи, що хоче його вкусити.

— Не бійся Тотошка, — сказала Еллі, — він тебе не вкусить.

— Та я й не боюся! Хіба можна вкусити солому? Давай я понесу твого кошика. Мені це не важко. Адже я не вмію стомлюватись. Відкрию тобі таємницю, — прошепотів він на вухо дівчинці своїм хрипким голосом, — я боюся лише однієї речі.

— О! — вигукнула Еллі. — Що ж воно таке? Миша?

— Ні! Витертий сірник!

* * *

Через кілька годин шлях погіршав; Страшило часто зашпортувався. Траплялися ями. Тотошко перестрибував через них, а Еллі обходила. Та Страшило йшов навпрошки, падав і простягався на всю довжину, але йому не було боляче. Еллі брала його за руку, підводила, і Страшило крокував далі, сміючись над своєю незграбністю.

Потім Еллі знайшла край шляху товсту гілку й запропонувала Страшилові замість ціпка. Тоді справа пішла на краще і хода Страшила стала твердішою.

Будиночки траплялися дедалі рідше, плодові дерева зовсім зникли. Край став безлюдним і похмурим.

Мандрівники всіли ся біля струмка. Еллі дістала хліб і запропонувала шматочок Страшилові, але той ввічливо відмовився.

— Я ніколи не хочу їсти. І це дуже зручно для мене.

Еллі не наполягала й віддала шматок Тотошку: песик жадібно проковтнув його й став на задні лапки, випрошуючи ще.

— Розкажи мені про себе, Еллі, про свою країну, — попрохав Страшило.

Еллі довго розповідала про широкий канзаський степ, де влітку сіро й курно, і все зовсім не так, як у цій надзвичайній країні Гудвіна.

Страшило уважно слухав.

— Я не розумію, чому ти так хочеш повернутися до свого сухого й курного Канзасу?

— Бо ти безмозке створіння, — погарячкувала дівчинка. — Дома завжди краще.

Страшило лукаво усміхнувся:

— Солома, якою я напханий, виросла у полі, каптана пошив кравець, чоботи зробив чоботар. Де ж мій дім? На полі, у кравця чи у шевця?

Еллі розгубилася і не знала, що відповісти. Кілька хвилин сиділи мовчки.

— Може, тепер ти мені розкажеш що-не-будь? — запитала дівчинка.

Страшило поглянув на неї з докором:

— Моє життя таке коротке, що я нічого не знаю. Адже мене зроблено лише вчора, тому я не маю уяви, що було раніше на світі. На щастя, коли господар мене змайстрував, він насамперед намалював мені вуха, і я міг чути, що робиться навколо. У господаря гостював інший Жуван, і найперше, що я почув,