Вігдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

у цьому домі обідають о пів на п’яту! — підтримав її тато.

— А вже минула шоста, — вела далі мама.

— Ой, уже шоста? — стрепенувся тато — він мав комусь зателефонувати перед шостою, але забув.

— Це вона в тебе вдалася, Рольфе, — буркнула мама.

Довелося Анні вечеряти в кухні на самоті.

Сестрички вже одягнули піжами — скоро їх вкладуть спати. Уле майстрував у своїй кімнаті модель літака. Мама ввімкнула кухонне радіо, щоб Анна не почувалася дуже самотньо. На вечерю вона зготувала рибну запіканку.

Анна не була голодна. Зате дуже смутна, бо по радіо грала невесела музика.

Мама зайшла в кухню і сказала:

— Бр-р, яка жахлива погода. Гадаю, нині вже ніхто й носа надвір не потикне, якщо вдома так затишно.

Мама вимкнула горішнє світло й запалила свічку — для затишку.

Але свічка нагнала на Анну ще більшого смутку, їй якось дивно студеніла кров у жилах. Вона не хотіла свічкового затишку й задмухнула вогник.

Стало зовсім темно. І геть зовсім сумно. От якби вона була Гельґою-Розбійницею! Гельґа он на які вчинки спромоглася: обстригала коси дівчатам, до Франції утекла. Анна постановила собі, що не буде надаремне сушити голову думками, а візьметься за діло. Завтра й почне.

Піднявшись до своєї кімнати, вона видерла списані аркуші з нотатника й на обкладинці написала: ТАЄМНО. А на першій сторінці занотувала:

1. Написати фальшивого любовного листа.

2. Написати справжнього любовного листа.

3. Обстригти Еллен її «кінського хвоста».

Увечері, коли всі вляглися до сну й мама з татом проспівали їй вечірню колискову, Анна ще довго лежала з розплющеними очима, думаючи, що вдягнути завтра до школи. Щось таке круте! Думала-думала, а думки невідчепно крутилися навколо нових братових штанів. У жовто-зелену смужку. Уле виграв їх у Рюне, коли грали у пристінок — хто влучніше відіб’є «битку» від стіни. Рюне не мав грошей, тому віддав свої штани. Для Анни то були найгарніші штани на світі, бо привезли їх аж із Туреччини.

Анна встала з ліжка, дістала таємний щоденник, який раніше був зошитом для домашніх творів, і внесла зміни до запису.

1. Позичити в Уле штани.

2. Написати фальшивого любовного листа.

3. Написати справжнього любовного листа.

4. Обстригти Еллен її «кінського хвоста».

Анна довго лежала, аж почула, що Уле заснув. Він хропів через застуду. Мама з татом балакали на кухні. Анна чула їхні голоси крізь прочинені двері. Вони розмовляли про смугасті штани.

— Звідки вони в нього взялися? — запитав тато, і, судячи з голосу, штани йому не дуже сподобалися.

— Дали в скаутському осередку, — відповіла мама. — Мабуть, запровадили нову форму.

— Що? — не повірив тато. — Що-о?

— Принаймні Уле так сказав, — виправдовувалася мама.

Уле збрехав, бо батьки не дозволяли хлопцям влаштовувати змагання за справжні гроші.

Коли голоси на кухні змовкли, Анна встала з ліжка. Тихенько вислизнула зі своєї кімнати й прокралася до кімнати Уле з наміром поцупити смугасті штани з його шафи. Уле лежав на спині, носом догори, й хропів. У темряві Анна нишком прошмигнула до шафи.

Клац! — дверцята відчинилися.

Уле завовтузився, тричі перевернувся, але не прокинувся. Затамувавши подих, Анна потягнула до себе штани — вони лежали з самого краю. Потім навшпиньки вийшла в коридор.

Тільки-но встигла лягти в ліжко, як до кімнати зазирнула мама.

— Ти ще не спиш, Анно? — здивувалася мама.

— Ще ні…

— Скажи, вам видали нові скаутські однострої?

— Та ні… Начеб ще ні! — відповіла Анна.

Штани вона сховала під ковдру.

— Он як!!!

— Принаймні нічого такого останнім часом не чула… — пробурмотіла Анна.

— Гаразд! Спи! Ти, мабуть, втомилася, — сказала мама.

— О, так, дуже втомилася…

Мама вийшла й зачинила за собою двері. Анна залишила штани під ковдрою — там їм найнадійніше місце.

Треба сподіватися, що Уле їх не знайде. Бо інакше біда їй буде!

Прокинувшись уранці, Анна відразу намацала жовто-зелено-смугасті штани в узніжжі ліжка. І почула крик Уле.

— Де мої нові скаутські штани?! — репетував він.

— Не знаю, — відповіла мама. — Але ж ти не підеш до школи в скаутському однострої?

— Піду! Чом би й ні? Он Нільсен ходить…

Уле всіх друзів називав на прізвище.

— У мене їх точно немає! — гукнула Анна.

— Це ти про що? — стрепенувся Уле, забіг до її кімнати й роззирнувся на всі боки.

— Ой, дивися — лисиця! — скрикнула Анна, показуючи у вікно.

— Де? — Уле підбіг до вікна. Він був головним патрульним в лисичому патрулі.

— Та ні, здалося… Певно, то був кіт.

— Ах ти ж паскуднице! — розсердився Уле.

Довго затримуватися Уле не міг, бо квапився на перший урок, а в Анни заняття розпочиналися з другого уроку.

Анна поснідала, почистила зуби, зачесалася — усе це робила, не знімаючи піжами. Лише згодом повернулася до своєї кімнати й переодяглася — натягнула жовто-зелено-смугасті штани. А тоді швиденько вислизнула з зеленого будинку, доки решта поралася на кухні.

— Бувайте! — гукнула вже з порога.

І поїхала велосипедом униз, до перехрестя. Вона страшенно тішилася, бо штани їй неймовірно пасували. Анна сподівалася, що Йорґен уже чекає під ліхтарним стовпом. Ось побачить її і подумає: «Вааууу! Які класні штани!» І, можливо, відразу закохається.

Анна швидко крутила педалі, аж вітер свистів у волоссі. Співали пташки, а з веранди репетував тато Кнута:

— Кнуте, вернися! Ти забув свою перекуску!

Але Кнут — як і завжди — незворушно чипів на перехресті.

— Ти забув перекуску, Кнуте, — нагадала Беата, бо її турбували такі речі.

— А де Ейнар, Даґ і Йорґен? — запитала Анна, бо її турбувало саме це.

— Не знаю… — відповів Кнут, витріщившись на її штани. — Поцупила штани Уле?

— Ні, це мої…

— Он як! Усе ясно…

— Мені б не дозволили надягнути такі штани, — озвалася Беата.

— Я ж не ти, — буркнула Анна.

— Не маєш ти вдома бабусі… — зітхнула Беата.

Беатина бабуся заправляла всім у хаті, а коли хворіла, спала разом із мамою на двоспальному ліжку. Вона пильнувала за виконанням домашніх завдань і заохочувала Беату колекціонувати глянцеві листівки з янголятками.

— Чуєш, Анно, — раптом споважніла Беата.

— Що?

— Еллен і Туне були вчора на пустирі, коли дощ ущух, а ми вже розійшлися. І Йорґен з ними був.

— Звідки знаєш? — аж похолола Анна.

— Бачила…

З кухонного вікна Беатиного будинку весь пустир видно, мов на долоні. Тому-то там цілісінькими днями просиджувала її бабуся. Коли ж бабуся лягала спати — а лягала вона рано, — її місце займала Беата.

— Що вони робили? — запитала Анна.

— Розмовляли. Довго…

— Довго?

— Еге ж. А коли розходилися, махали одне одному на прощання. Довго махали…

У Анни запалали вуха. Так завжди бувало,