Ярослав Іванович Ярош - Лицар з Кульчиць

затуляти гаряче сонце, раптом впала на землю перед міськими стінами. Всюди, куди не кинь оком на північ чи на захід, – турецькі намети. Нема їм ні початку, ні кінця-краю. І тільки зі сходу широко розливався Дунай, і то його заполонили турецькі баржі із провіантом для армії. Мухамед IV зібрав цю силу із цілої землі своєї неосяжної, кинув правовірних проти християн, аби показати свою безмежну могутність. Вів це страшне військо під зеленим прапором пророка великий візир Кара-Мустафа.

Юрко достоту не знав, яка кішка перебігла поміж німцями і турками: одні говорили, що то французи намовили султана, інші твердили, що це через поляків. У султана давня війна з Ляхистаном, а цісар і польський король – союзники, тому турки найперше вирішили вдарити на Відень. Треті вбачали у цьому поході інтриги угорців. Чи так чи сяк, а Мухамед вирішив покласти свою велику руку на Східну Європу і не спинявся ні перед чим.

Юрій же був упевнений, що самий ласий шматок, який хоче відірвати від Ляхистану падишах, – це Україна. Або хоч частина її. Недарма минулими роками турки тричі ходили під Чигирин, але тричі козаки з московськими ратниками давали їм відсіч. Тепер султан вирішив зайти з іншого боку.

Кульчицький привітався і став на мурі поруч зі своїми товаришами. Запала мовчанка: якусь хвилю трійця друзів спостерігала за ворогом. Нарешті мовив капітан:

– Судячи із переміщення військ, турки сьогодні вдарять на нас.

На це йому ніхто не відповів, натомість запитав Кульчицький:

– Що чути про союзників?

– Збираються. Штаргемберг каже, що вони вже на підході, що король польський чекає тільки на козаків.

– Аби хоч встигнули.

Франк пішов муром, усе оглядав, перевіряв гармати. Кульчицький з Михайловичем лишилися тут разом з іншими ополченцями: це були переважно прості міщани, яких турецька загроза змусила відкласти свої справи і взятися за зброю. Їх згуртував навколо себе гер капітан, аби захистити місто, а Кульчицький з Михайловичем були одні з перших, хто підтримав його.

Трохи далі стояли рейтари із рушницями та палашами, одягнені у залізні шоломи і нагрудники, а ще далі – піхота: граф Штаргемберг кинув усі можливі сили на захист цих мурів.

У турецькому війську був поки що спокій, тож і оборонці собі балакали, сподіваючись, що сьогодні вороги на штурм так і не підуть.

– З ким доводиться разом битися. Краще б без них, бо тільки будуть під ногами крутитися, – почув раптом Кульчицький збоку і зрозумів, що це стосується його та товаришів з ополчення. Оглянувся – на нього дивився мордатий рейтар. Не відповів нічого: не час. Навіть спробував зрозуміти солдатів: був більше схожий на турка, ніж на християнина, зі своєю шаблею та шароварами. Нічого не поробиш, бій зараз усе розсудить.

Раптом по турецькому таборі пролунав голосний крик. Він повторився ще раз, потім ще.

– Видно, кухар скликає турків на снідання, – гукнув той самий рейтар, кепкуючи.

– Це муедзин. Він кличе правовірних на молитву, – заперечив йому Кульчицький. Юрія раптом роздратувало таке невігластво і безпечність рейтарів перед боєм.

– Що це? – запитав один із рестораторів-ополченців, який Кульчицького добре знав.

– Цей заклик називається «азан», чуєте: він, наче пісня, співучий. У ньому йдеться про те, що нема на світі бога, крім Аллаха, а Мухамед – його пророк. Ще він закликає, аби мусульмани зараз збиралися до молитви.

Із валів було видно, як всі у турецькому таборі повернулися обличчями на схід, до Мекки, й почали молитися.

– Кляті дикуни! – гукнув рейтар. – Дивуюся, чому ми ще досі не розігнали цю орду.

– Бо вони сильні воїни. У них – джихад. Кожен із цих людей буде битися не на життя, а на смерть, аби сьогодні ще попасти у рай. Нам, панове, також не завадило б помолитися.

Найбільше Кульчицький боявся, що той жартівливий дух перейде від двох мордатих рейтарів до інших. Вкрай небезпечно було сьогодні недооцінити турецьку силу.

– Із твоїх слів виходить, що нам краще відразу полягати в могили чи здатися цим дикунам! – розізлився рейтар. – Он яка їх сила, а ще вони такі відважні воїни! На що нам сподіватися, як перемогти таку армію?

Юрій відчув, що зараз усі дивляться на нього. Мовив:

– Ця армія не така вже й сильна. Ми, козаки, не раз били турків – і ви знаєте про це, панове. Їхня велич – це їхня сила і слабкість одночасно. Коли турків бити не в лоб, а з флангів, з тилу, атакувати блискавично, то паніка пошириться у тому велетенському тілі і жоден полководець не зможе навести у такій армії лад. А військо без ладу – це не армія, а стадо баранів. Я чув, що із союзними військами ідуть мої земляки – козаки з України. Ось побачите, як скоро турки почнуть тікати звідси! Нам головне – протриматися ще кілька днів, тиждень.

Ці слова збадьорили присутніх ополченців. Вони загукали, засміялися, дехто дружньо плескав Кульчицького по плечах.

– Як добре, що між нами є козак. Тепер ми точно не пропадемо!

Відразу після молитви турки почали обстріл. Ядра їхні зі страшним стогоном врізалися в мур, трощили його, перелітали всередину і тут страшно розривалися. Віденці відповіли пострілами зі своїх гармат. Бомбардування тривало десь годину, а тоді корпус яничарів пішов на штурм. Турки несли із собою драбини та снопи очерету, аби закидати ним фортифікаційні рови. Оборонці зустріли їх картеччю та мушкетною стрільбою. Турки густо падали, гарматні ядра робили у їхніх лавах величезні борозни, однак на місце загиблих ставали все нові й нові яничари – і та безмежна лава невпинно просувалася до валу.

Від порохового диму, вибухів усе навкруги стало у чорному тумані. Гуркіт був такий, що не було чути ні криків командирів, ні навіть власних думок. Турецькі ядра розривалися на самому мурі недалеко від Юрія, забираючи життя відважних оборонців. Ще й незносна спека душила за горло.

Коли турки підійшли до рова й швидко закидали його снопами, обстріл припинився. Яничари приставили драбини й пішли на штурм. Рушниця та пістолі Юрія нагрілися від безперервної стрільби, та Кульчицький посилав туркам порції свинцю одну за одною. Він не відчував утоми та спраги, повністю зосередившись на веденні бою. Інші ополченці дивилися на нього й собі билися сміливо та вміло.

А тим часом турки видерлися на мури – зав’язався бій. Яничари в січу йшли справді мов на свято своєї душі і вмирали так легко, що аж страх наганяли на віденців. Замість загиблих нові яничари лізли на мур, немов ворожі кулі для них – просто мухи.

Австрійці спихали яничарів