Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 1.3

Якщо чесно, того дня і декілька наступних я була надто розлючена, щоб подумати про те, які наслідки ті події матимуть для моєї кар’єри. Та пізніше… Ні, я не шкодувала, що відлупцювала ту мерзоту Орлова, однак, коли моє запрошення на декілька наступних виставок і аукціонів відмінили, а кількість замовлень відчутно поменшала, це погано вплинуло на мою платоспроможність.

На щастя, я жила не в орендованій квартирі, тож не ризикувала залишитися без даху над головою. Хіба що померти від голодної смерті без води, опалення та електроенергії…

Тож, зчепивши зуби, й проклинаючи паскуду, котрий не лише майже згвалтував дівчину на моїх очах, а й унеможливив рекламу моїх робіт серед багатіїв, я почала шукати додаткову роботу. Чи, враховуючи те, що замовлень в мене тепер майже не було, краще буде сказати “основну”?

За останній рік я працювала в піцерії, встигла побути секретаркою одного засранця, про якого відмовляюся згадувати, не зарядивши чимось у стіну, попрацювати в кур’єрній службі, наслухатися сексистських зауважень про те, що, взагалі-то, це “чоловіча робота”, а тоді влаштуватися баристою в кав’ярню неподалік від дому, де працювала останні декілька місяців.

Принаймні ця робота не була огидною.

В мене була адекватна начальниця, з котрою я мала нормальні стосунки, більш-менш нормальна заробітна плата, нормований графік і, що не менш важливо, дозвіл виганяти відвідувачів, котрі порушують мій спокій, або спокій інших відвідувачів.

Та й запах кави був чи не найбільшим плюсом у цьому місці. Він… заспокоював. Покращував настрій.

Я його обожнювала.

З усіх напоїв у світі я найбільше любила саме каву. Класичний середній капучіно. А не той цукрово-сиропний жах з вершками, що замовляє більшість дівчат.

Не те, щоб я засуджувала когось за смаки. Ні. Просто від однієї думки про те, що бодай крапля цієї гидоти опиниться в моєму роті, мене нудить, мов вагітну під час токсикозу.

Та я була не проти таке готувати. І навіть бути люб’язною з тими, хто це п’є. Врешті це було зовсім не складно.

Мені доводилося усміхатися і набагато гіршим людям, ніж фанатам Єдинорогового рафу та Веселкового латте.

Та повернемося в сьогодення. Туди, де я стою біля одного з найпопулярніших ресторанів, перевіряючи електронну пошту, і… Не отримую жодного листа зі сповіщенням про продану картину. Жодного.

Проте спаму — хоч лопатою греби.

Дідько.

Важко зітхнувши, я заховала телефон у кишеню своєї куртки, й, запевнившись, що жодна машина не виїжджає з парковки просто зараз, поспішила через дорогу.

Сьогодні був мій перший вихідний за тиждень, і я мала купу хатніх справ. Придбати продукти, прибрати, приготувати щось на найближчі декілька днів, попрати одяг… Подумати про моє жалюгідне життя і борги, котрі виплачуватиму до самої смерті.

І так, я усвідомлюю, що могла б вирішити більшу частину власних проблем і повернутися до улюбленої справи, хай і ненадовго, погодившись на пропозицію, від якої відмовилася хвилину тому.

Дорога до метро була неприємною.

Після Різдва погода в Харкові поступово зіпсувалася. Замість снігу подекуди почали йти дощі, перетворюючи білу ковдру на брудну вологу кашу, потім усе це підмерзало, тануло і знову підмерзало… Ніби погода ніяк не могла визначитися, чи вже час кінчати з тією зимою, чи знову потішити нас снігом. Тож… Переважно під ногами була багнюка і лід, а в обличчя ревів крижаний уривчастий вітер.

Однак навіть це не зупиняло закохані пари від того, аби прогулятися вулицями міста, тримаючись за руки, ризикуючи підхопити застуду, або гепнутися на дупу, підсковзнувшись на якомусь повороті.

Романтика… Щоб її.

Притримуючи капюшон, я нарешті пірнула у метро, ховаючись від вітру, дивом втримавшись від падіння на вкритих водою та льодом сходах, і подмухала на почервонілі пальці. А тоді поїхала додому.

Вагони виявилися переповненими, тож увесь шлях довелося проїхати стоячи, поки чийсь величезний рюкзак тиснув мені під ребро. Тож, нарешті діставшись свого району, була надто злою і втомленою, й засмученою через те, що довелося відмовитися від такої вигідної, і, що найсумніше, єдиної пропозиції, пов’язаної з тим, що я справді люблю.

Мені було терміново необхідно з кимось поговорити. І під кимось, звісно, я мала на увазі свою найліпшу подругу.

Увійшовши до супермаркету, я відразу зателефонувала їй, на ходу розстібаючи куртку і беручи візок. За мить Ася відповіла.

— Привіт! Як минула зустріч?

Я важко зітхнула. Тоді пішла до відділу з консерваціями і сказала:

— Я відмовилася від пропозиції.

— Він що, виявився збоченцем? Тільки не кажи, що він хотів, аби ти намалювала його, поки він займався неподобством з ананасом!

Мій тихий сміх змусив якусь незнайому жінку озирнутися, і покатити візок з дитиною у протилежному напрямку.

— Ні, нічого такого... Насправді він хотів, аби я створила репліку однієї картини.

— О… — голос Асі на мить став розгубленим, але вона швидко зорієнтувалася і продовжила: — Тоді він, мабуть, хотів розплатитися з тобою плиткою шоколаду? Чи натурою? Стривай! Ні, якщо він справді планував відпрацювати замовлення у ліжку, я не хочу цього знати!.. Чи хочу?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍