Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

  Ліс — густий, чорний та німий. Він відділяв і так непомітне та крихітне село від решти світу. Здавалося, що за ним немає нічого: лише безкраї поля та луги. Що десь може вирувати життя у багатомільйонному мегаполісі — у це вірилося вкрай важко. Ляна сіла на підвіконня і зітхнула. Минуле не хотіло покидати її. Від спогадів не втечеш, не сховаєшся навіть у такому Богом забутому місці, як це. Невже їй доведеться прожити з цим тягарем усе життя? Якщо так, то навіщо взагалі жити?

  Незрозумілий шум різко вивів із задуми. Дівчина ледь здригнулася і глянула вниз: поміж дерев з’явилися дивні вогники. Вони повільно рухалися вглиб лісу, нагадуючи великих світлячків. Ляна швидко спустилася вниз і за хвилину вже йшла стежкою в бік чорних густих хащів.

  Чи вміють світлячки співати? Та так, що за душу бере? Тужливо, жалісно, від чого стискає серце і очі застилають сльози. Ляна обережно прокрадалася поміж дерев. Різноголосий гомін ставав ближчим. Світлячки перетворилися на язики полум’я і вже попереду дівчина могла розрізнити людські силуети. Що робили люди в лісі посеред ночі?

— Ой, помер Ярило, помер! — заводив один жіночий голос.

— Та й нема Ярила, нема! — вслід йому мовив інший.

Здоровий глузд благав Ляну повернути назад, а ще ліпше викликати таксі і тікати назад до міста, та цікавість перемогла і дівчина продовжила стежити за дивною нічною процесією.

У небо здіймалося полум’я від великого багаття. Здавалося, його було видно за кілька кілометрів. На великій галявині зібрався натовп. Люди танцювали довкола вогнища, хоча збоку їхні танці здавалися дивними й були схожими на хаотичні рухи божевільних. Хтось підняв вгору солом’яне опудало і під загальні підбадьорюючі вигуки кинув у полум’я. З-поміж інших Ляна впізнала Власлава та Яру. Руда дівчина весело реготала й стрибала в дикій ейфорії. Пишні коси розвівалися за плечами, а висока розпірка на сорочці постійно оголювала білосніжне гладке тіло. Раптом вона зупинилася і, як здалося Ляні, поглянула саме туди, де та стояла. Ляна кинулася тікати і за кілька хвилин була вдома.

Наступного дня дівчина вирішила сама собі організувати екскурсію по місцевості. Вона мала рацію, думаючи, що хати в селі були ніби музейними експонатами. Дівчина зупинилася посеред шляху. Її очам відкрилася долина з дивним краєвидом. То ніби була картина якогось українського художника, а не поселення двадцять першого століття. Ґрунтова дорога, якою нечасто їздили автівки, змією звивалася вниз. По обидва її боки вигулькували хати. Білі, з дерев’яними вікнами вони потопали в квітах.  

Ляна зійшла вниз. Назустріч їй бігло двійко дітей.

­— Ну, можете показати, де у вас тут крамниця?

— Так осьдечки! — рудий хлопчисько махнув рукою, показуючи десь попереду.

За хвилину, повернувши за ріг, вони вийшли на круглу площу — центр села.

Двоповерхова будівля з табличкою «Сільська рада» одразу кидалася в очі. Вона була зовсім не схожою на інші однотипні хати, які зустрічалися Ляні до цього. Навпроти стояв клуб. Менший за розміром, проте зі свіжим ремонтом.

— О, цивілізація, — всміхнулася Ляна.

— Отам магазин! — діти мало не за руку підвели її до непримітної крамниці, яка знаходилася у тіні розлогої липи.

По ногах війнув холод від бетонної підлоги, піднявся по спині до голови і змусив здригнутися. Довге прямокутне приміщення з низькою стелею зовсім не нагадувало супермаркет у місті. Вздовж стіни стояли дві скляні вітрини. До них і підійшла Ляна.

—То ваша хата на відшибі?  — долинуло раптом збоку.

Дівчина здригнулася від несподіванки і озирнулася: вкінці вітрини за столом стояла молода жінка і з цікавістю розглядала потенційну клієнтку.

— Чому на відшибі?

— Бо з часів баби Зоськи там ніхто не жив. А то вже років сто минуло.

— Чому ж вона жила так далеко від інших? — Ляна підійшла до жінки, забувши про продукти.

— Та бо відьма була, — просто відказала та.

Ляна хмикнула. Продавчиня сприйняла це як образу.

— Не вірите? Дарма.

Далі розмова не йшла. Ляна розрахувалася за пляшку кефіру і мовчки вийшла. Насправді вона не мала наміру щось купляти, бо тато забив холодильник під зав’язку.

Дівчина зупинилася біля липи і глянула вгору. Листя дрібно тремтіло від вітру. «Такого не почуєш в місті», — промайнуло в голові. Раптом ніби з-під землі перед нею з’явилася Яра.

— Екскурсія? А гід потрібен? – вона граційно обійшла Ляну і притулилася до дерева.

Ляна повела плечем. Враз Яра здригнулася і сховалася за товстим стовбуром дерева. Повз них до магазину зайшла жінка. Невисока, худорлява, в темній хустині, вона не привіталася й не підвела погляду. Ляна могла б й не звернути на неї уваги, якби не дивна реакція Яри. Як тільки незнайомка зникла за порогом магазину, дівчина схопила Ляну за руку і потягнула геть.

— Ходімо, від гріха подалі!

— Та чекай! Поясни, що сталося? — Ляна випручалася і зупинилася.

— То Зозуля. Живе недалеко від тебе.