Дар'я Пойманова - Око дракона, Дар'я Пойманова

— Із цим доведеться почекати.

— Чому? — мій гарний настрій вмить випарувався, і, насупившись, я повернулася обличчям до Радника.

— У місті дедалі частіше стали проходити перевірки, — Насім важко зітхнув. — Найімовірніше, твій батько почав щось підозрювати.

От же... не міг він почекати ще трохи? Я ж майже зібрала потрібну суму!

— Ходила сьогодні до Селести?

Щойно ім'я моєї матері злітає з губ старого Радника, як мене пересмикує.

— Так, — зковтнувши образу, видавлюю із себе посмішку. — Знову тиша.

Насім нічого не відповів, лише похмуро кивнув.

— І так, Кліо, сьогоднішня вечеря...

Я втомлено простонала, закидаючи голову назад.

— Та йду я. Іду! Сьогодні всі мені вирішили про це нагадати?! — роздратовано завила я, на що Насім тільки розсміявся.

— Не вередуй, — поплескавши мене по нозі, старий чоловік піднімається на ноги, повертаючись до мене обличчям. — У житті іноді потрібно робити й те, що нам не подобається. Не змушуй свого старого знову червоніти перед твоїм батьком.

Чоловік розвернувся, мабуть прямуючи до себе в кабінет. Але тут я згадала про останню клієнтку, і подумки давши собі запотиличник за свою забудькуватість, підірвалася з місця наздоганяючи Насіма.

— Стій, це ще не все.

Старий радник запитально підняв брову, чекаючи, що я скажу.

— Ти що-небудь чув про Око дракона?

Щойно запитання злетіло з моїх вуст, брови Насіма насупилися.

— Де ти про нього почула? — Хрипло запитав він.

— Нова... клієнтка попросила дістати, — з меншою впевненістю відповідаю я. — А в чому справа? Ти знаєш що це?

— Нова клієнтка? — луною повторив він. А потім чоловік важко зітхнув і схопив мене за плечі. — Приходь завтра до мене в бібліотеку. Там і поговоримо.

Я тільки лише змогла розгублено кивнути. Насім теж кивнув, але скоріше якимось своїм думкам, і швидко розвернувся та покрокував геть.

Ще з хвилину я проводжала його поглядом, перебуваючи в розгубленості, а потім струснула головою, бажаючи скинути це почуття тривоги, і прямо вирушила до павільйону принца.

***

Застала я молодого принца на його задньому дворі, де понуро стояла лише одна мішень. Лише кілька років тому я вмовила його дозволити мені виростити в нього кілька дерев вишні. Він знає, як нелегко мені дається магія, а тому дозволив практикуватися в нього.

Стрільба з лука, як і всі звичайні бойові навички, були не дуже популярні серед магів, але Адану подобалося стріляти з лука. Він каже, йому так краще думається. І раз я і сьогодні застала принца за цим заняттям, він знову повернувся з розмови з батьком.

Я не стала йому заважати, а тільки тихо поклала свою сумку в його кабінеті, і пройшла на веранду, сівши на поручні, повільно спостерігаючи за сводним братом.

Принц Лісового Королівства виглядав так, ніби сама природа створила його, вклавши в кожну його рису благородство. Його довге русяве волосся було недбало зібране у хвіст, відкриваючи гострі вилиці, які ніби були висічені вітром і часом. Кілька золотистих пасом усе ж вибилося, обрамляючи обличчя, наче м'яке проміння ранкового сонця, що торкається лісового покриву.

У його зелених очах, які зараз уважно стежили за мішенню, що нагадували листяну крону в розпал літа, була не тільки ясність і глибина, а й невловима гра світла, наче в лісових озерах, що приховують свої таємниці та страхи. Прямий ніс підкреслював його шляхетне походження, додаючи суворої гармонії до його обличчя.

Його постава була бездоганною, немов його вчили не тільки ходити, а й рухатися в унісон з лісом. Легкий аромат деревної смоли і свіжості, що виходив від нього, як ніколи нагадував, що він — частина свого королівства, пов'язана з його корінням і гілками.

Він був дуже схожий на королеву Наїр, особливо своєю худорлявою комплекцією, за що в дитинстві його не раз дражнили і говорили, що він схожий на дівчинку. А я й тоді не вміла тримати язика за зубами, тож невдовзі всі в школі забули про Адана і взялися за мене.

«Хороші» були часи.

— Що значить бути хорошим королем? — голос Адана тихий, замислений, тож я не одразу збагнула, що він ставить запитання саме мені.

— Не знаю. Хороший король — це той, який думає про народ... — відчужено промовила я.

— Незабаром батько планує передавати мені справи, — вимовляє Адан, натягуючи тятиву.

Стріла зі свистом розрізає повітря і потрапляє точно в ціль.

— Це ж добре.

— Ні, — твердо відрізає хлопець. — Ще це означає, що скоро мені потрібно буде знайти дружину.

Ах, так ось у чому справа.

— Ти не говорив про це з батьком?

— А як ти собі це уявляєш? — Адан втомлено зітхає й опускає лук. — «Вибач батько, але спадкоємця ти не дочекаєшся, бо я чомусь віддаю перевагу хлопцям».

— Ні, так батькові краще не кажи, — сумно хитаю головою, і мені стає боляче, від усвідомлення того, що, можливо, Адан так ніколи й не зможе бути собою.

— Мені здається, ти єдина, хто не засуджує мене, — тихо промовив принц.

— Мені нема за що тебе засуджувати, Адане, — чесно відповідаю я, і, зістрибнувши з поручнів, підходжу до брата й обіймаю його. — Ти вільний любити того, кого хочеш. А жінка це чи чоловік не має жодного значення. Я завжди буду на твоєму боці.

Коли відчуваю, що Адан обійняв мене у відповідь, губи самі розповзлися в усмішці.

— Тільки якщо ти в мене хлопців забирати не станеш.

— Я не винен, що красивіший за тебе, — крізь сміх відповідає Адан, за що й отримує від мене ліктем у бік.

Розсміявшись, він починає від мене тікати, як у дитинстві, коли забирав у мене карамельки. Я легко ворушу пальцями, і з землі проривається корінь, щоб схопити Адана за кісточку. Але принц виявляється спритнішим, і швидко блокує мою невелику атаку земляною стіною.

— Гей! Нечесно! — скривджено дивлюся на його створену стіну, і тупаю ногою, як маленька дитина.