Любава Олійник - Рея. Та, що дає НадІю, Любава Олійник

Тукція, що була, мов полум'я, дивилася на мої аксесуари з деякою цікавістю, але в її погляді промайнув легкий відтінок заздрості. Її риси і комплекція були дещо масивнішими, тож квіти і перли губилися на її образі, наче краплі роси на пелюстках маку. Вона обрала білу сукню з червоним оксамитовим накидкою-плащем, що був схожий на полум'я, на шию кулон з рубіном, що сяяв, мов крапля крові, а на голову віночок з червоними та білими квітами, виконаними з тканини особливим термічним способом, що надавало її образу величі та вишуканості.

Ми залишилися обидві, наче віддзеркалення одна одної, задоволені нашими образами, що були немов витвори мистецтва, які ожили перед дзеркалом. Таке вбрання, кожна деталь якого, наче таємничий символ, якнайкраще передавали наші характери, розкриваючи таємниці наших душ. Моя біла сукня, немов хмаринка, що пливе у блакитному небі, з ніжним напівпрозорою накидкою на одне плече, що нагадувала легкий серпанок, і низка перлин, що виблискували, мов роса на світанку, робили мій образ легким, повітряним та спокійним, наче тихий шепіт вітру. Це відображало і мій внутрішній світ, де панував тихий, спокійний блакитний вогник, що не обпікає, а тепло зігріває, наповнюючи все навколо гармонією та спокоєм. Мій наряд був схожий на спокійну гавань, що дарує затишок та впевненість.

Туччі ж, наче полум’яна ватра, що одразу усім освітлює шлях, випромінювала силу та енергію. Її вбрання було яскраве та пристрасне, де кожен елемент, мов іскра, підкреслював її темпераментність та запальний характер. Вона, як сонячне проміння, несла у собі життєву силу, та була готова зігрівати всіх навколо. Її образ був схожий на розбурхане море, що несе в собі силу та нестримну енергію, а водночас приховує глибину та таємницю. Вона, мов яскрава зірка, ніколи не ховалася в тіні, а прагнула завжди бути у центрі уваги. Туччі була яскравіша, наче екзотична квітка, і трохи крупніша за комплекцією, та мала гострий, запальний характер, здатний розпалити вогонь будь-де.

Зранку, коли перші промені сонця, пронизували небосхил, розфарбовуючи його у відтінки персика та лаванди, після двох годин невтомних приготувань, мов танок в єдиному ритмі, ми, мов дві богині, вийшли на площу, оточені аурою поваги та шани, у супроводі найпочесніших людей міста.

Обличчя були сповнені гордості та захоплення. По обидва боки, наче два ряди білих лілій, стояли весталки-служительки, Діана та Аквілія, у своїх бездоганно білих сукнях, а трохи позаду них юні Селестія та Лія, що тремтіли від хвилювання, наче пташенята, готові вилетіти з гнізда. Їм, наче маленьким зіркам, було дозволено бути лише на церемонії вибору нових дівчаток-весталок. Потім, разом з новопризначеними, наповнені відчуттям священної місії, вони йшли до храму, де їхні юні серця ставали служителями Вічного вогню, та поверталися до дому, де їх чекала таємниця та тиша.

Для Діани і Аквілії, цих юних квітів, це був перший вихід на урочисту подію, що нагадувала їм про їхні обов’язки та велику відповідальність, але сьогодні головні ролі, немов прожектори, були звернені до нас, ювілярок, чиї імена скоро назавжди впишуть в історії Риму.

 Сьогодні наш день, сповнений трепету та надії, – день свободи!