Олександр Юрійович Есаулов - Щурячий підступ. Справа № 6, Олександр Юрійович Есаулов

цю кашу заварити просто так, для приколу… Ти пригадай, як він зі школи виходив: спокійно так, наче на параді. Немовби знав, що там нічого не вибухне. Ні, Філімона я б тримав під прицілом. Хто знає, що в його квадратному казанку вариться.

— Згода, — кивнув Миха, — може, ти й правий. Разом четверо: Артемон, Рудик, Гасисвітло і Філімон. Почнемо з Артемона. За півгодини збираємося біля козлячого столика. Артемону я подзвоню.

Всі розійшлися по домівках.

* * *

— Михалику, — озвалася мама з кухні, почувши, як грюкнули двері, — Будь ласка, винеси сміття.

— Зараз, мамо, — Миха для себе вже вирішив: про те, що трапилося, батькам поки що ні слова. З кепськими новинами поспішати нема сенсу, завжди встигнеш. Він узяв відро зі сміттям, порожню дволітрову пластикову пляшку, що стояла поруч, і виніс на смітник. Потім подзвонив Артемону й покликав на розмову. Мама вже зачекалася сина: на столі холонув борщ.

— Мий руки й гайда обідати.

— Зараз, мамо.

— Ти чого такий? Щось трапилось?

— Який такий? Нічого не трапилось…

— Справді? — мама недовірливо поглянула на сина. — Ну, дивись…

Миха сів за стіл і присунув до себе тарілку з борщем. Він видався смачним, як ніколи.

«Ось запроторять до в’язниці, — подумав він раптом, — там такого борщу не буде! Там баландою годують, — згадав він якусь книжку. — А цікаво, з чого варять баланду?»

— Мамо, — несподівано запитав Миха, — а з чого варять баланду?

Мама мало не вдавилася шматком хліба:

— Яку баланду?

Миха вже пошкодував, що спитав, але що вже було робити?

— Ну… Ту, що у в’язниці дають. Я в книжці читав: годували баландою, а що це — не знаю.

— А… — відразу заспокоїлася мама, — це суп такий… Де крупинка з крупинкою перегукуються! — І посміхнулася.

— Ясно…

Наївшись борщу, Миха поквапився надвір. За козлячим столиком на нього вже чекали друзі. Всі були тут, крім Артемона.

— Ну, де ж він? — нетерпляче спитала Бонасьє. — Що за звичка — спізнюватися, коли на тебе чекає стільки людей?

Нарешті з під’їзду вийшов Артемон. Сторожко поглядаючи на бузковий кущ, в якому ховався козлячий столик, він рушив до товариства.

— Костю, сідай, — запросив його Миха. Почувши своє ім’я, Артемон здригнувся. Його давно вже так ніхто не називав. — Є розмова.

На Артемонову думку, подібний вступ не провіщав нічого приємного, тож хлопець зіщулився. Миха вже продумав перше запитання, розраховуючи загнати Артемона в кут, як хороший шахіст заганяє в безвихідь ворожого короля, але Бонасьє несподівано для всіх бухнула:

— Це ти Михові так напаскудив?

— Що? — здивувався Артемон. — Де напаскудив?

— Стривай, Бонасьє. Ти, Артемоне, ось що: гарненько зараз подумай і згадай, що робив на перерві після географії. Згадуй гарненько, ми все перевіримо, — Льоха цикнув язиком і діловито чвиркнув на землю.

— А з якої це радості я мушу згадувати? Ви хто такі? Теж мені…

— Згадуй, Артемончику, згадуй, а то ми можемо подумати, що це ти в міліцію дзвонив.

— Чого б це я дзвонив? — все ще не розумів або вдавав, що не розуміє, Артемон.

— Щоб повідомити про мінування школи, — уточнила Яна. — І затям, один раз ти вже мав неприємності.

Миха з подивом глянув на Яну. Він ще ніколи не чув, щоб вона розмовляла аж так гостро.

— А хіба це не ти дзвонив? — запитав Артемон у Михи.

Той заперечливо похитав головою:

— Дзвонили з мого телефону, це правда, але дзвонив не я. Згадуй, ми слухаємо.

— Після першого уроку… Після першого уроку… — промурмотів Артемон. — Що ж було після першого уроку?.. А-а! На спортмайданчику хлопці з «Г» класу в баскетбол ганяли. Ото я цілісіньку перерву у вікно спостерігав.

Миха й Льоха перезирнулися: це можна було перевірити. Про всяк випадок Миха запитав:

— Ну, і хто виграв?

— Та хто його знає. Коли Логарифма зайшла до класу, вони ще грали. В них, напевно, два уроки фізкультури поспіль було.

— Дивись, Артемоне, ми все перевіримо! — попередив Льоха.

— Та хоч сто разів! Я біля того падлюцтва і близько не стояв… Хоча, чесно кажучи, вжучили тебе, Михо, конкретно! Прямо скажемо, віртуозно вжучили…

Розділ 4

Наступного дня Миха вийшов з дому на півгодини раніше. Звісно, Льоха був поруч. Вони хотіли переговорити з усім класом, чи хоча б із тими, хто на тій злощасній перерві не виходив у коридор. Напередодні ввечері Миха по пам’яті склав список. У ньому було п’ятнадцять чоловік:

Кость — Артемон.

Рудик.

Миколка Гасисвітло.

Пофігіст Філімон.

Валько Коваль, він же Валет.

Сергій Грошев, він же Грошик.

Сергій Юрський, він же Динозавр.

Свєтка Пономаренко.

Свєтка Юшко.

Ольга Молибога.

Оксана Квятко.

Олеся Варивода.

Надійка Кирилова.

Наталка Шматко.

Ната Чука.

З кожним із них Миха з Льохою хотіли поговорити: може, хто що чув чи бачив. З Артемоном розмова вже відбулася, але сказане ним треба було перевірити. Біля самої школи детективи наздогнали Миколку Гасисвітла.

— Привіт, Гасисвітло!

— Привіт, терорюги!

— Ти пригальмуй трохи. Серйозна розмова до тебе.

— Про що? — поцікавився Миколка.

— Та все про вчора, — сказав Льоха.

— А… — протягнув Миколка, — мовляв, про що говорити: тут і так усе ясно…

— Нічого не ясно, — сказав Льоха, — Миху підставили.

Миха кивнув:

— Якийсь щур. Поки ми з Льохою в коридорі тусувалися, хтось із моєї мобілки зателефонував до міліції.

— Ого… Некепсько… Спритно хтось провернув… чого дивитесь? Я з місця не вставав, над підручником сидів. Ти ж знаєш, у мене з Логарифмом проблеми, мені не до приколів було. А чого це ти на мене подумав? Через той випадок? Через те, що побилися? Ні, Михо, через це я б тебе так круто підставляти не став, тим більше, що ми з Бонасьє помирилися. Ні, я тобі кажу, на мене можеш не думати.

Вони зайшли до школи й простували похмурим порожнім коридором першого поверху. На долівці Миха помітив якісь дрібні блискучі кульки. Вони обсипали темну дерев’яну підлогу срібним ластовинням.

— А це що таке? — Миха нахилився нижче й уважно розглянув знахідку.

До підлоги нахилилися й Льоха з Гасисвітлом.

— Капець! — скрикнув Миха. — Хлопці, це ж ртуть! Ушиваймося звідси! Ртутні випари отруйні!

Вони вискочили на шкільний ґанок.

— Миколко й ти, Льохо, нікого до школи не пускайте. Я піду подивлюся, де тітка Тетяна, може, їй уже зле.

Тітка Тетяна чаювала в своїй комірчині.

— А, Михась… Що ж це ти вчора? Не годиться так жартувати! Зараз батьків змусять штраф…

Миха не дав їй договорити:

— Тітонько Тетяно, зі школи негайно треба йти. На першому поверсі розлили ртуть.

Тітка Тетяна знизала плечима:

— Ну