Вікторія Ван - Мелодія серця, Вікторія Ван

— Знаєш, — промовив Чонгук, трохи нахиляючись уперед, — я ніколи не думав, що буду таким зайнятим постійно. Я завжди уявляв собі, що зможу знаходити більше часу на прості речі — на такі вечори, як цей. Але життя іноді змушує тебе забути про прості радощі.

Юн посміхнулася, впізнаючи в його словах ті ж почуття, що і в неї.

— Розумію. Здається, ми всі стаємо частиною цього швидкого ритму, навіть коли не хочемо. Але іноді потрібно зупинитися, — сказала вона, обережно поклавши руки на столик перед собою.

— Так, — погодився Чонгук, дивлячись прямо в її очі. — Тому такі моменти для мене дуже важливі.

Його слова змусили Юн відчути щось більше, ніж просто симпатію. Вона дивилася на Чонгука, на його щирість і відкритість, і розуміла, що між ними є щось особливе. Але це відчуття змішувалося з невизначеністю. Чи була вона просто черговою людиною в його житті, або ж він дійсно бачив у ній когось більшого?

— Тобі взагалі важко знаходити час для себе? — запитала вона, намагаючись вловити більше деталей його життя поза сценою.

Чонгук усміхнувся, але його погляд став трохи сумним.

— Так, іноді це складно. Особливо, коли ти намагаєшся бути з усіма чесним і відданим. Я завжди намагаюся залишатися собою, але не завжди є час для того, щоб подумати про себе. Ми всі постійно в русі.

Юн кивнула, намагаючись уявити це життя, повне концертів, записів і постійних переїздів. Їй було складно зрозуміти, як це — бути під таким тиском, коли кожен твій крок обговорюється мільйонами людей.

— Я захоплююся тобою, знаєш? — несподівано зізналася Юн, опускаючи очі на свою чашку кави. — Тим, як ти зберігаєш рівновагу у всьому. Це не може бути легко.

Чонгук на мить мовчав, здається, розмірковуючи над її словами.

— Це взаємно, — нарешті відповів він тихо. — Я теж захоплююся тим, як ти справляєшся. Ти сильна. І знаєш, іноді це навіть важливіше за все інше.

Це зізнання застало її зненацька. Юн відчула, як її серце знову стислося, цього разу через тепло і повагу, які вона відчула до нього в цей момент. Їй було важливо почути ці слова, особливо від людини, яка знає, що таке тиск і відповідальність.

— Дякую, — сказала вона тихо, не знаходячи інших слів. Їхній погляд зустрівся, і між ними на мить виникла тиша, але це була та тиша, в якій не було потреби в словах.

Чонгук злегка усміхнувся, трохи нахиляючись уперед, ніби бажаючи скоротити відстань між ними.

— Може, це трохи дивно казати, але… я радий, що ти тут, — його голос став трохи м’якшим. — Радій, що ми знайомі. Ти мені дуже… імпонуєш.

Ці слова вдарили її прямо в серце. Юн відчула, як її обличчя починає червоніти, і вона швидко відвернула погляд, намагаючись зберегти спокій.

— Я теж рада, що ми знайомі, — тихо відповіла вона, намагаючись контролювати хвилю емоцій, що охопила її.

Раптом її телефон вібрував на столі, і це трохи відволікло обох від напруженого моменту. Юн глянула на екран і побачила повідомлення від Техьона.

Техьон: "Як там ваша зустріч? Не давай Чонгуку занадто легкої перемоги ;) Може, ще прогуляємося пізніше?"

Повідомлення викликало у неї мимовільну посмішку. Ця маленька провокація з боку Техьона була як ковток свіжого повітря після хвилини напруженості.

— Це від Техьона? — раптом запитав Чонгук, зауваживши зміну в її настрої. Він нахилився, щоб заглянути на екран телефону.

Юн підняла погляд і зустрілася з його цікавими очима.

— Так, він написав, — відповіла вона, намагаючись приховати легку ніяковість.

— Що він сказав? — запитав Чонгук з цікавою усмішкою на обличчі.

Юн засміялася і вирішила не приховувати.

— Він запитує, як наша зустріч, і радить не давати тобі "легкої перемоги", — злегка іронічно процитувала вона, піднімаючи брови.

Чонгук лише посміхнувся, його очі заблищали.

— Ага, типовий Техьон, — він похитав головою. — Але знаєш, я не збираюся змагатися. Просто приємно проводити час з тобою.

Юн знову відчула тепло в його словах, і це змусило її трохи розслабитися. Вони провели ще кілька хвилин за легкою розмовою, сміючись і обмінюючись жартами, поки кава остаточно не охолола.

Коли вони вийшли з кав’ярні, сонце вже сідало за обрій, фарбуючи небо в рожеві та оранжеві відтінки. Юн відчувала, як вечірній вітер обвіває її обличчя, приносячи із собою спокій і легкість.

— Дякую за сьогодні, — сказала вона, коли вони зупинилися біля її квартири. — Це було справді приємно.

— Це я маю дякувати, — відповів Чонгук, посміхаючись їй. — Сподіваюся, це не останній раз, коли ми так зустрічаємося.

Юн відчула, як її серце знову трохи стислося.

— Звичайно, не останній, — відповіла вона, намагаючись приховати легке хвилювання в голосі.

Чонгук на мить замислився, потім зробив крок уперед і легко обійняв її. Це було несподівано, але дуже тепло і приємно.

— До зустрічі, Юн, — сказав він тихо, відпускаючи її.

— До зустрічі, — відповіла вона, стоячи на місці, поки він не відійшов.

Юн залишилася стояти на вулиці, дивлячись, як він віддаляється, відчуваючи, як хвилі теплих емоцій заповнюють її серце. Цей вечір був особливим, і вона знала, що щось у її житті починає змінюватися.

Юн стояла на порозі своєї квартири, відчуваючи легкий осад, що залишився після зустрічі. Серце ще досі билося швидше після того несподіваного обійму Чонгука. Це був короткий, але надзвичайно теплий момент, якого вона не очікувала, але який викликав у ній масу змішаних почуттів. Усміхнувшись, вона натиснула на дверну ручку й увійшла до квартири.

В квартирі було тихо. Юн повільно зняла куртку, повісила її на гачок і з полегшенням впала на диван. Голова була забита думками про день, що минув. Вечір з Чонгуком, його слова, його щирість — усе це звучало в її свідомості, як добре знайомий мотив пісні, що не давала спокою. Але щось інше змусило її задуматися ще більше. Це було повідомлення від Техьона.