Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

— Виє, як сирена ДСНС? — хмикнув Дід.

— Як ви могли запідозрити мою красуню у такому неподобстві? —  показово обурився Сергій, а потім з посмішкою додав. — Вона працює значно акуратніше, але ефективність перевірено неодноразово.

— Гаразд, дві консерви, — цілком серйозно кивнув Дід.

Ефіра на це тріпнула вухом та діловито повернулася до вивчення майбутнього місця роботи. І вона вгадала  — Сергій прижився у новому колективі.

Сергій випив кілька пігулок, криво посміхнувся своєму відображенню, умився та пішов до кухні. Увімкнув чайник, насипав кішці корму, долив води в іншу мисочку, провів рукою по пухнастій спині. Ефіра зайнялася їжею, а чоловік відкрив напівпустий холодильник, щоб організувати собі холостяцький сніданок. Якщо з роботою у Сергія склалося непогано, то з особистим життям було значно сумніше. До повномасштабного вторгнення він зійшовся з жінкою, яка мала шестирічну доньку від першого шлюбу. Війна застала їх на відпочинку у Закарпатті, звідки кохана з дитиною у перший же день гайнула за кордон. Наполегливо гукала і Сергія, але йому тікати здалося категорично неправильним. А кохана… Спочатку дзвонила, писала, сварила, що не виїхав доки був відкритий кордон, потім переконувала оформити пільговий виїзд, знову сварилася, плакала. А потім Сергія відправили на передову, а вона занурилася у вивчення чужої мови, облаштування на новому місці, бо вирішила скористатися шансом полишитися у гостинній Німеччині. Засуджувати її за це було важко. Вона думала у першу чергу про доньку. Дитина  за кордоном мала гарні перспективи, на противагу яким вдома чекали лише небезпека та невизначеність. Ці аргументи для жінки переважили кохання до чоловіка, тим паче того, який міг загинути будь-якої миті. Сергій її частково розумів, не можна сказати, що йому не було боляче, особливо коли влітку 2022 року багато жінок почали повертатися, але розумів. А пізніше не дуже здивувався, коли дізнався, що жінка там знайшла йому заміну – якогось забезпеченого бюргера. На той момент це все вже було не важливо. Вони не були одружені, а їх реальності за кілька місяців стали настільки далекими, що й спільних тем для розмов майже не полишилося.  Вона категорично не розуміла його, він ледь стримувався, слухаючи її скарги на сферу обслуговування Німеччини та  проблеми пошуку нової квартири, бо «у цій сусіді намахані». Спілкування зійшло нанівець, кохання тихо вмерло. Та й чи було воно?

А потім були місяці війни, якісь досягнення, страшний досвід і втрати, поранення та довге лікування в супроводі яскравих снів, що за реалістичністю перевершували найсучасніші фільми. Лікарі казали, що то наслідок травми голови. Не найгірший наслідок, оскільки ці фантастичні сни відчутно розбавляли кошмари. І все б нічого, але Сергій після них, часом спросоння говорив чужою мовою, а ще когось гукав. Якусь жінку, обличчя якої він, як не старався, зранку не міг згадати. Міг пригадати її голос, сміх, доторк шкіри, шовк волосся, іноді екзотичний аромат, назви чи аналогу якому не міг підібрати, відчуття щастя, яке вона приносила, але… не обличчя. А ще, порівняння навіть з такими «урізаними» спогадами не витримувала жодна реальна дівчина. Дурня, звичайно, порівнювати справжніх людей зі снами, але, попри доводи логіки, нічого вдіяти з цим Сергій не міг. Хоч і намагався.

Сніданок, чай, помити посуд, поголитися, зібратися. О 6.35 дзенькнуло сповіщення про чергову повітряну тривогу, але чоловік лише подумки побажав літакам русні впасти на власні аеродроми та продовжив одягатися. Вийшов з рюкзаком до коридору, Ефіра діловито заскочила на тумбу, а з неї на свою переноску, демонструючи, що теж не бачить приводу змінювати графік.

— Ну що, пішли, всупереч зусиллям орків, на зустріч новому дню? — посміхнувся Сергій, звично провів рукою по короткому м’якому хутру своєї улюблениці та закривши її у переносці, попрямував на вихід.

Ірада

— Я так розумію, ти летиш на свято, попри моє прохання? — стрімко заходячи до невеликої світлої кімнати мовила висока темношкіра жінка у довгій білій сукні.

У кімнаті перед дзеркалом крутилася Ірада, розправляючи напівпрозорий шарф поверх нарядного зелено-золотого вбрання, яке складалося з прикрашеної вишивкою сорочки з широким декольте та шароварів. Чорне волосся дівчини було зібрано у елегантну високу зачіску та скріплено довгою нефритовою шпилькою зі смарагдовою підвіскою. Кілька випущених акуратно закручених локонів опускалося на смуглі плечі. Очі Іради були підведені темно-зеленою фарбою.

— Оу, Джат, ти повернулася… — розгублено озирнулася дівчина, впускаючи вишитий золотом шарф.

Гостя невдоволено її огледіла.

— І радості моє раннє повернення явно нікому не принесло. Бохлейн у вімані так взагалі видав цілу пантоміму. Я дуже сподівалася, що він зараз полетить. Без тебе. Але бачу ті  сподівання марні, ти  вже зібралася й навіть очі підвела новомодною сурмою …

— Сурма красива, а ще корисна для очей та стимулює ріст вій.

— І ти, з тими «простимульованими віями» сподівалася полетіти тихцем? Полишити мені лише буденне повідомлення, наче відправляєшся не через половину планети, а до сусідів на вечірку? — невдоволено мовила жінка, склавши руки на грудях.

— Знаєш, запрошення на свято за участі правителя Ар’яварти вдруге можна і не отримати, а твої невдоволені коментарі я чую майже щодня, — кисло посміхнулася дівчина, повертаючи шарф на плечі та вдягаючи кілька браслетів. Вона явно не збиралася змінювати свої плани.