Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

Так ніби мене сиропом облили. Але для Мінни то байдуже. Тільки ще чуба пригладжу. Ось так. А тепер підемо до неї. Вона дасть мені кілька пфеніґів до четверга, а там побачимо.

Вискочив із забігайлівки на холодну вулицю. Але ж і люду тут вештається! Просто вражає, стільки народу на Алексі, й усі при ділі. Ач, які заклопотані. Франц Біберкопф і собі припустив, вертячи головою на всі боки. Буває, на мокрому асфальті кінь поковзнеться, дадуть йому доброго копняка чоботом у черево, він якось таки встане, а потім як кинеться вперед, біжить мов оглашенний. Так само й Франц, м'язи в нього міцні, він колись до спортивного клубу ходив; крокує тепер по Александерштрасе й помічає, який у нього став крок — твердий, чіткий, як у гвардійця. Отже, крокуємо не гірше за інших.

Інформація про погоду на сьогодні, полудень: передбачається певне покращення погоди. Найближчим часом ще збережеться відчутний холод, атмосферний тиск зростатиме. Сонце наважиться визирнути з-за хмар. Найближчим часом очікується підвищення температури.

Той, хто сам сяде за кермо нашого шестициліндрового NSU[89], буде в захопленні. Туди, туди мене з собою, любий, поведи![90]

Й ось Франц уже в будинку, де живе Мінна, стоїть перед її дверима, там — дверний дзвінок. Широким жестом він зриває з голови капелюха, дзвонить, хто ж відчинить, хто це буде, шаркнемо ніжкою, якщо в дівчини кавалер, хто ж іще це може бути, залоскочу-залоскочу! І раптом — гоп! Чоловік! Її чоловік! Це Карл! Пан слюсар! Шкода, але то нічого. А яку кислу пику скривив!

«Це ти? Чого тобі?» — «Можеш спокійно мене впустити, Карле, я нікого не покусаю». І вже ввійшов. Ось і ми. Який швидкий приблуда, ви бачили таке?

«Шановний пане Карле, хоч ти й вивчився на слюсаря, а я лише різнороб, все-таки не надто дери носа. Міг би й «добрий день» сказати, коли з тобою вітаються». — «Чого тобі треба, чоловіче? Хіба я тебе впускав? Чого ти рвешся в двері?» — «Твоя жінка вдома? Можна привітатися з нею?» — «Ні, її нема. Для тебе тут нікого нема». — «Он воно що». — «Саме так, нікого». — «Але ж ти тут, Карле». — «Ні, мене також нема. Я просто зайшов за плетеною камізелькою, мені зараз же треба повертатися до майстерні». — «Так грандіозно йдуть справи?» — «Саме так». — «Отже, виганяєш мене?» — «Та я тебе й не впускав. Що ти тут забув, чоловіче? І як тобі взагалі не соромно приходити сюди й мене ганьбити, тебе ж тут усі знають». — «Хай собі каркають, Карле. Нема чого цим перейматися. До них у хату я би також не хтів заглядати. Знаєш, Карле, через них нема чого переживати. Сьогодні забрали одного, добрий тесля, а ще був управителем нашого дому. Уявляєш? Забрали разом з жінкою. Крали, як сороки. А я хіба крав? Га?» — «Послухай, я вже спускаюся. Йди своєю дорогою. Чого мені з тобою тут стояти? А якщо ти Мінні на очі попадешся, то начувайся, вона тобі мітлою по голові надає». Та що він знає про Мінну! Наставили йому роги, а він ще й патякає. Від сміху живіт можна надірвати. Коли дівка хлопця має, його любить і кохає.

Карл упритул підійшов до Франца: «Чого ж ти стоїш? Ми тобі не рідня, Франце, не були і не є. І якщо ти вже вийшов із буцегарні, то маєш якось сам собі раду давати». — «А я тебе ні про що й не просив». — «Не просив, але Мінна не забула Іди, своєї сестри, а для нас ти назавжди залишишся тим, ким і був. З тобою покінчено». — «Я Іди не вбивав. З кожним може статися: рука зірветься, коли себе не пам'ятаєш». — «Іда померла, а ти йди собі своєю дорогою. Ми люди порядні».

От пес, пес — та ще й рогатий, ач який колючий, хотілось би мені розказати йому, що його жінку я можу будь-коли в нього з ліжка вихопити.

«Я свої чотири роки, які суд мені присудив, до останньої хвилини відсидів, а тобі цього замало?» — «Бачив я твій суд… Забирайся звідси. Раз і назавжди. Забудь дорогу до цього дому. Раз і назавжди». Що він собі думає, цей пан слюсар, може, ще й битися полізе зі мною? «Я тільки хочу сказати тобі, Карле, що хочу помиритися з вами, свою кару я вже відбув. Ось моя рука». — «Не візьму її». — «Ну, тепер усе ясно». [Схопити б його та за ноги, та головою об стіну луснути.] Все ясно, як на папері. З тим самим жестом, що й допіру, нацупив на голову капелюха: «Ну, тоді бувай здоровий, Карле, пане майстре слюсарних справ. Вітання Мінні, скажи їй, що я приходив, просто хотів дізнатися, як справи. А ти, свиняча твоя душа, найбільша скотина у світі. Зарубай це собі на носі, як будеш пиндючитися, понюхаєш от цього кулака. Ну ти й лайно, шкода мені Мінну!»

Та й пішов геть. Спокійно пішов собі. Повільно зійшов униз сходами. А якщо спробує піти слідом, то хай начувається. А навпроти в шинку перехилив лише одну чарку шнапсу, щоб трохи душу зігріти. Може, він таки прийде сюди. Зачекаю. А потім у доброму гуморі Франц пішов собі далі. А гроші я й деінде роздобуду. Напружив м'язи: я вже якось дам собі раду.

— Хочеш стати на моєму шляху й повалити мене додолу? Та я задушу тебе голіруч, тобі мене не подужати. Ти допікаєш мене своїми кпинами, хочеш знищити своєю байдужістю — зі мною не вийде, ой не вийде — у мене достатньо сили. До твого насміху мені байдуже. Твої зуби не можуть прокусити мого панцира, гадючих укусів я не боюся. Не знаю, хто тебе намовив проти мене. Але я зможу за себе постояти. Господь видав мені ворогів моїх з головою.

— Говори, говори. Як гарно співають пташки, врятувавшись від тхора. Та тхорів багато на світі, тож хай собі щебечуть. Поки що ти не можеш бачити мене своїми очима. Поки що не маєш потреби дивитися на мене. Ти чуєш базікання людей, шум вулиці, деренчання трамвая. Лише дихай, лише слухай. Серед усього цього колись почуєш і мене.

— Кого це мене? Хто говорить зі мною?

— Не скажу. Ти сам це побачиш. Ти сам це відчуєш. Підготуй своє серце. Тоді заговорю до тебе. Тоді й побачиш мене. У твоїх очах не залишиться нічого, крім сліз.

— Та ти можеш так і сто років говорити.

— Сміх та й годі.

— Просто