Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

називали, сидів у своєму кабінеті один. Ми постукали, зайшли.

— Товаришу майоре, нам вчора повідомили, що записуєте людей, охочих на Майдан їхати, — почав я.

— Так, надійшла така команда. Хочете записатися?

— Та розкажіть деталі. Ми лише про списки чули.

— Ну, процедура проста. Вас швидко звільняють з бригади, оформлюють у беркут і їдете у відрядження.

— А це законно? — перехопив Компас.

— Ото ж для того, щоб було законно, вас і звільняють з бригади.

Вам же там ще й платити будуть.

— Скільки?

— Чотириста доларів на тиждень.

— А де ми там жити будемо?

— Хлопці, поняття не маю. Мабуть, у якихось приміщеннях розмістять. Особливо на комфорт не розраховуйте. Хоча… Бог його знає.

— Офіцери наші їдуть? — це вже я цікавлюся.

— Чому тебе це цікавить?

— Нуууу, просто…

— Це не важливо. Записуватися будете?

— Поки що ні. Потрібно подумати.

— Ну. Справа ваша.

— Всього доброго.

Ми вийшли з кабінету. Компас подивився на мене і запитав:

— Що ти думаєш?

— Братан, хєрня якась.

— Я також так думаю.

— Звільнять тут, оформлять там. Якщо там все так однозначно: тут погані, там хороші, до чого це шифрування?

— Пішли вони на хуй, — так міг посміхатись лише Компас, добре і з матюком.

— А ми йдемо спати, — підтримав його у відповідь.

До цієї теми ми більше не повертались і наступні тижні спокійно несли службу. Наскільки я знаю, у беркут так нікого і не перевели: дурнів не знайшлося.

* * *

Робочий день добігав кінця, і ми стояли, створивши чергу біля зброярки, щоби здати зброю.

— Після здачі одразу шикуватися на поверсі, — пролунала команда командира роти.

Усі зібралися. Взводний доповів ротному. Ротний вийшов і почав говорити:

— Можливо, завтра зранку надійде команда, і ми вирушимо в Київ. Усі будьте на зв’язку. Якщо ваші командири взводів та відділень накажуть, то ви маєте негайно прибути в розпорядження для отримання зброї та сухпайків. Хто мешкає за межами території гарнізону, рекомендую заночувати в казармі. Все, мужики, всі вільні. Розійтись.

Стрій розсипався, і натовп розплився по всьому поверху у своїх справах.

— Їдемо пиздити людішек! — зухвало прокричав гопник у військовій формі з Миколаївської області.

— Ти дебіл? — спокійно запитав його командир взводу.

— А хулі… хоч якась різноманітність. Задрало сидіти в частині.

У казармі зашуміло, всі щось обговорювали. Я пішов до командира роти. Постукав у двері:

— Товаришу капітане, дозвольте?

— Так, заходь.

— Я завтра за розкладом у наряд заступаю. У разі, якщо буде команда, мені готуватися до виїзду?

— У разі чого командир взводу тобі все скаже.

— Зрозумів. Всього доброго.

— Давай. Добраніч.

Я вийшов із казарми і стежкою через ліс, якою ходив уже безліч разів, попрямував у бік офіцерського гуртожитку, додому.

Дорогою я роздумував про можливі сценарії на завтра. Їхати розганяти Майдан… стати в одному ряду з підарами, які в часи мого дитинства вечорами збивали гроші з сопляків у парках. Проти людей у будівельних касках і з камінням у руках, що стоять там у десятиградусний мороз проти президента-зека… Думав дуже довго. Я солдат і зобов’язаний виконувати накази, але… Мені хотілось зателефонувати своїй колишній дівчині, поговорити, як раніше, щоб заспокоїтись. Але вона в минулому, і телефонувати було нікому.

Уже лежачи в ліжку, я вирішив: «Якщо скажуть їхати — напишу рапорт на звільнення».

Мабуть, ще ніколи не був такий радий прокинутися за дзвінком будильника. Ніхто вночі не телефонував. Спокійно зібравшись, вирушив у частину. Підходячи до курилки, побачив кількох хлопців зі своєї роти. Хотів було запити в них, що вони тут роблять так рано, але вони мене випередили:

— Привіт. Ти що, не поїхав?

— В сенсі? Рота поїхала?

— Так. Рано-вранці всі зібрались і вирушили в Меліоративне.

Оце так новина. Я пішов у казарму. Зі всього батальйону лишилось близько десятка людей.

В обід нас вишукував старший лейтенант, який лишився в батальйоні за старшого. Він нас проінформував, що сьогодні зранку кілька наших машин з людьми із другого підрозділу поїхали на станцію завантаження, щоби потім вирушити в Київ… але не доїхали. Один з Уралів перекинувся. Близько десятка людей постраждали і троє загинули. Раніше у нас гинули люди лише під час навчань, але за територією гарнізону ще ніколи. Одразу після шикування я зателефонував Компасу, який був у відправленій у Київ групі.

— Алло.

— Привіт. Що там у вас?

— Та нічого. Сидимо на станції завантаження, втикаєм. Тут купа народу, заблокували потяг.

— Якого народу?

— Цивільних. Мужики, баби. Стоять тут з плакатами: «Не їдь!» «Не вбивай!», «Відмовся стріляти у свій народ!».

— А що командири кажуть?

— Нічого не кажуть. Сидимо, чекаємо.

— Ти чув про Урал?

— Так.

— Там хтось був із наших?

— Ні. Я не знаю, з якого вони були підрозділу.

— Ясно. Телефонуй, у разі чого.

— А ти чого не поїхав?

— Я в наряд сьогодні заступаю. Мені навіть не зателефонували.

— Багато там з тобою лишилося?

— Близько десятка зі всього бату.

— Ну, зрозуміло. Давай. Будемо втикати тут далі.

— Давай.

Час від часу я телефонував своїх хлопцям і запитував, як справи. Після обіду вони вже погрузились у вагони, але нікуди не рушали. І раптом під час чергового дзвінка Компас відповів захеканим голосом:

— Коротше, ми йдемо в бригаду пішки.

— Що за маячня? У повному екіпіруванні, з рюкзаками пішки тридцять кілометрів?

— Так точно.

— Чесно, друже, співчуваю. Добре, не буду відволікати.

— Давай.

Уявив себе на їхньому місці, й у мене защеміло під серцем. Я знав, що то є — довгі марші, коли на тобі дуже багато незручних кілограмів… це складно. Власне, тридцять кілометрів за таких умов я ще ніколи не ходив.

Увечері мені зателефонували і сказали, що роту підібрали Урали, і вони будуть через півгодини. Я, як справний черговий, відкрив збройну кімнату, прийняв у всіх зброю і не ставив нікому ніяких запитань. Хлопці були дуже втомлені і змучені.

Рота у повному складі знову була в ППД (пункті постійної дислокації).

* * *

Субота. Я саме планував поїсти і піти в тренажерний зал. Але, як кажуть, хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Близько третьої години дня мені зателефонував Компас і повідомив, що о шостій вечора шикування батальйону. Я грішним ділом подумав, що це просто чергова перевірка.

Довелося тренування перенести на пізній вечір і йти на шикування.

Біля під’їзду вже стояло повно народу. Це добре. Більше шансів, що все пройде без зальотів і нас скоро розпустять.

Прозвучала команда, і ми вишикувались. Ротні доповіли Комбату про наявність особового складу, і він сказав коротку промову, яку я запам’ятав на все життя:

— Товариші