Шарлотта Бронте - Учитель

момент — задоволення було в гармонії з розумом, але позаяк мої очікування спіймати її погляд не справджувалися, то врешті я почав підозрювати, що в цьому винний сам, і якщо хочу вивести її з того ступору, в якому вона перебувала, не в змозі порухатись, то мушу перестати дивитися на неї й почати говорити; отож, нарешті згадавши про заспокійливий ефект, які мій авторитарний тон і манера звертання справляють на неї, я сказав:

— Оскільки злива не припиняється, і вона затримає мене тут ще принаймні на півгодини, візьміть одну зі своїх англійських книг, mademoiselle.

Нарешті почуваючись вільно, вона встала, взяла книгу й одразу ж сіла на стілець, який я поставив поруч із собою. На поличці з класикою Френсіс вибрала «Втрачений рай» — напевне, вважаючи, що релігійна тематика книги найбільше відповідає недільному дню; я звелів їй почати з перших рядків, і поки вона читала Мільтонове[210] звертання до небесної музи, щоб та зійшла з «таємничої вершини Сінаю чи Хориву»,[211] де вона колись надихнула юдейського пастиря оповідати своєму народові, як з Хаосу виникли Небо й Земля — я насолоджувався, нічим не потривожений, потрійною радістю: відчувати її поруч із собою, чути звук голосу дівчини — звук дуже милий моєму вуху — і час від часу кидати погляд на її обличчя. Останнім своїм привілеєм я користався тоді, коли прискіпувався до її інтонації, зайвих пауз чи неправильного наголосу — не боячись викликати надто яскравий рум’янець на щоках Френсіс.

— Досить, — сказав я, коли вона прочитала з півдюжини сторінок (це зайняло у неї чимало часу, бо читала повільно і часто зупинялася, щоб уточнити деякі слова та отримати мої пояснення), — досить; до того ж, дощ вщухає й мені час іти.

І справді, поглянувши у вікно, я побачив чисту блакить неба: грозові хмари розсіялися, й рубіновий промінь серпневого сонця проник крізь віконну решітку.

Я встав, натягаючи рукавички.

— Ви ще не знайшли місця, яке б вам замінило те, з якого ви були звільнені мадемуазель Ретер?

— Ні, monsieur; я розпитувала всюди, але всі вимагають рекомендацій; правду кажучи, не хочу звертатися до директриси, бо вважаю, вона обійшлася зі мною несправедливо та нечесно: вона потайки налаштовувала моїх учениць проти мене і тим самим отруювала мені життя в своєму закладі, до того ж звільнила шляхом ретельно замаскованого та лицемірного маневру, вдаючи, що діє заради мого блага, але насправді позбавляючи мене основних засобів існування, та ще й тоді, коли не тільки моє життя, а й життя іншої людини залежало від мого заробітку — від неї я ніколи не прийму жодної милості.

— Але як ви збираєтеся жити? І на що існуєте нині?

— У мене все ще є моє ремесло — латання мережива; за певної економії це врятує мене від голоду, і поки що я не втратила надії знайти щось краще; правда, минуло вже два тижні від початку пошуків, але мої мужність та сподівання аж ніяк не вичерпалися.

— Але коли ви врешті знайдете те, чого шукали, — що тоді? Які ваші плани на майбутнє?

— Назбирати достатньо грошей, щоб перетнути Ла-Манш: для мене Англія завжди була землею обітованою.

— Гаразд; оскільки планую при нагоді ще відвідати вас, то поки що на добраніч, — і полишив її доволі раптово, змушений перебороти в собі бажання попрощатися тепліше та з більшим почуттям: що могло бути б природнішим, аніж пригорнути її до себе хоча б на мить і закарбувати один-єдиний поцілунок на чолі чи щічці? То було нерозумно, але саме цього я прагнув; якби я здійснив своє бажання, то пішов би вмиротворений; але Розум відмовив мені навіть у цьому; він наказав мені відвести погляд від її обличчя і полишити житло — розстатися з нею так сухо й холодно, ніби то була мадам Пеле. Я підкорився Розуму, але озлоблено поклявся котрогось дня помститися йому.

Я виборю собі право вчиняти у таких випадках так, як хочу — або ж загину в протиборстві. Тепер маю мету — колись назвати цю женевську дівчину своєю дружиною, і нею вона стане — звісно ж, якщо так само або хоча наполовину так ставиться до свого вчителя, як він до неї. Однак якби це було не так, то хіба була б вона такою слухняною, усміхненою і щасливою під час моїх уроків? Чи сиділа б поруч зі мною з таким спокійним, тихим та вмиротвореним виразом, поки я щось диктував або перевіряв? Бо я примітив; якою б сумною чи стривоженою вона не була, варто мені зайти в клас чи просто наблизитися до неї, щоб сказати кілька слів або дати якісь настанови, а часом навіть і дорікнути — як вона відразу сповнювалася щастям і виглядала спокійною та підбадьореною. Докори підходили їй найбільше: поки я її сварив, вона підточувала складаним ножем олівець чи перо; покрутившись неспокійно, із закопиленими губками, захищалась односкладовими відповідями, і коли я врешті відбирав у неї олівець чи ручку, боячись, що вона їх стеше та відмовляв у праві навіть на односкладовий захист, щоб запалити її як слід, вона врешті підіймала на мене очі й кидала погляд, приправлений веселістю, підсилений викликом, який, по правді, породжував у мені трепет, раніше невідомий, і перетворював мене (на щастя, вона того не знала) на її підданого — якщо не раба. Після таких маленьких сценок настрій її поліпшувавсь і був чудовим упродовж кількох годин, а здоров’я, як уже зазначив, отримувало своєрідні ліки і починало поправлятися — раніше, ще до смерті тітки та звільнення з роботи, воно було дуже слабким.

Лише кілька хвилин знадобилося мені, щоб зафіксувати ці речення, але я добре обдумав їх, поки спускався сходами з квартири Френсіс. Уже відчинивши парадні двері, згадав про двадцять франків, які так і не повернув, та зупинився в нерішучості: однаково неможливо було і забрати їх із собою, і повернути попередній власниці. Я вже побачив Френсіс у скромному її житлі й помітив, з якою гідністю вона терпить бідність, зауважив любов дівчини до порядку, вимогливість до себе та економність, з якими веде домашнє господарство; був упевнений, що вона не дозволить пробачити їй борг і переконаний, що такої милості ніколи не прийме, а тим паче від мене, але ці чотири монети по п’ять франків обтяжували мою совість, і я повинен був спекатись їх.

І спосіб як це зробити — доволі незграбний, але нічого кращого мені не спало на думку — знайшовся сам. Я стрімко піднявся сходами, постукав