Бернард Вербер - Її величність кішка

— Не гаймо часу, фанатики можуть наздогнати нас. Треба знайти дорогу до університету в Орсе, — каже моя служниця, звертаючи на перехресну дорогу.

Ми їдемо, аж поки сонце не ховається за обрій. Зненацька пробиває шину, за ним іще одну та дві інші. Наталі різко тисне на гальма. Автомобіль виходить із-під контролю, його кидає в різні боки і врешті він зупиняється на місці.

Ми виходимо, на дорозі розсипані цвяхи.

— Це пастка, — кричить Роман.

Наталі тримає зброю напоготові та обводить поглядом місцевість у пошуках розбійників. Незабаром ми помічаємо когось у кущах. Ми боїмося появи бороданів, але й подумати не могли, хто стоїть за цим свинством. У них гладкі щоки, рожева шкіра, блакитні очі.

Ні я, ні люди не розуміємо їхньої мови. Ці звуки схожі на «рох-рох».

Свині!

На нас загрозливо насувається з десяток свиней.

Наталі хоче вистрілити, але рушниця не спрацьовує.

— Її заклинило, — каже Піфагор, ніби знається на таких речах.

Свині підкрадаються все ближче, прикувавши до нас грізні погляди та відрізавши всі шляхи втечі.

Я вже готова кинутись у бій, як раптом помічаю білокрилого папугу, це какаду з жовтим чубом на голові.

Він кружляє над нами й говорить спочатку людською, потім котячою мовою:

— Не опирайтесь і йдіть за нами.

Я не люблю, коли мені вказують, що робити. Тим паче коли командує якийсь малий птах. Але кількість свиней навколо змушує мене підкоритися. Ми з компаньйонами слухняно йдемо в супроводі свиней та тримовного птаха.

Папуга сідає Наталі на плече.

Через навушник я підслуховую розмову між птахом та моєю служницею.

— … я папуга какаду — якщо ви не знали, ми, какаду, найрозумніші з-поміж усіх птахів. Ми маємо здібності до мов, тому можемо спілкуватися з різними видами. До того ж, я особливий тому, що виріс в осередку для папуг-щебетунів і був найкращий від усіх. Я вмію говорити не лише людською, а й мовами різних тварин.

Білий балакун гордо розправляє чуба.

— Мій господар назвав мене Шампольйоном, на честь чоловіка, що вмів перекладати зі стародавніх мов, яких ніхто не знав. У ваших інтересах потоваришувати зі мною, я вам іще знадоблюсь.

Я перебиваю:

— І як так сталося, що ви вмієте говорити по-котячому?

— Я надзвичайно здібний та знаю майже всі мови, я ж щойно сказав! — нявчить він з акцентом, притаманним перським кішкам.

На нас падає ранкове сонячне проміння. Ми приходимо до споруди, подібної до хімічного заводу, з тією відмінністю, що ця у десять разів вища, більша й сучасніша. Я запитую Наталі:

— Що це таке? Замок? Університет? Завод? В'язниця?

Слуга уважно дивиться на будинок і каже:

— Це агропромисловий комплекс, призначений як для заготівлі та забою худоби, так і для виготовлення ковбасних виробів.

Я підходжу ближче, бачу на вітрині слово, написане людською мовою, та усміхнену льоху на задніх лапах, у якої з величезного живота вилазять сосиски й лягають на срібну тарілку.

— Виправте мене, якщо я помиляюсь, Наталі, — заготівля означає, що вони народжуються й виростають тут?

— Так, на цьому заводі вони розмножувались та росли. «Забій» означає, що їх вбивали.

— А що означає це людське слово?

— Це назва бренду: «Ковбаска». Внизу їхній слоган: «Ковбаска: добра свиня краще смакує».

— Ви знаєте їх?

— Так, по телевізору часто крутили їхню рекламу. В одній з найпопулярніших діти бавились на траві, потім смакували шинкою, рієтом і чиполатою на галявині разом із батьками. Крім того, в «Ковбаски» є своя мережа м’ясних магазинів, що спеціалізується на виробах зі свинини, як інші на смажених курчатах чи телячому фарші. А ще вони виробляють хот-доги для кафе на заправках.

Вона вказує на інший будинок з таким самим логотипом, але іншим написом. Я пригадую, що навіть куштувала колись шматочки ковбаси. Наталі якось пригостила мене за вечерею, коли сама ласувала ними. Вони мені дуже припали до смаку (солоні та жирні водночас), хоч я й відчула ледве помітний хімічний післясмак. Мабуть, найбільше мені сподобалося, що це був один із небагатьох людських продуктів зі смаком крові… до речі, дуже схожої за смаком на людську.

— Ви теж маєте Третє Око, еге ж? — нявчить папуга.

Я аж підстрибую від несподіванки.

— Тобто — «ви теж»?

Папуга клекоче великим дзьобом, настовбурчує чуба й вимовляє кожне слово з надмірною артикуляцією, аби впевнитися, що його зрозуміли:

— Бо той, кого ви зараз зустрінете, має схоже вічко в тому самому місці.

46. Третє око

У стародавніх індійських текстах сказано, що людська істота має в собі дев’ять «дверей»:

— Два ока, щоб бачити світло.

— Дві ніздрі, щоб чути запахи.

— Два вуха, щоб чути звуки.

— Рот, аби впускати в себе енергію.

— Сечовід, щоб випускати сечу.

— Анальний отвір для виведення калу.

До них варто додати десяті двері:

— Третє Око, розміщене на чолі поміж очей.

Ці десяті двері надають інформацію про простір і час, яка відрізняється від тієї, яку ми сприймаємо очима.

Єгиптяни називали Третє Око «оком Гора».

У йозі та індійських містичних практиках Третє Око пов’язують із шостою чакрою. В наші дні його зображують за допомогою червоної крапки на чолі між очима, трохи вище лінії брів.

Вважають, що інтерес Заходу до Третього Ока привернув у VI столітті до нашої ери грецький філософ Піфагор, який стверджував, що вивчення математики пробуджує від сну та відкриває шлях у невидимі світи.

У природі деякі змії мають Третє Око. В багатьох культурах вважається, що у людей аналогом цього атрофованого зміїного органу є шишкоподібне тіло. Цей орган розташований у центрі нашого черепа, він завбільшки з горошину та має форму соснової шишки. Недавно було відкрито, що всередині цієї залози є кристали шестигранної форми, схожі до тих, що розташовані у внутрішньому вусі.

Функції шишкоподібного тіла наразі маловідомі. Ми знаємо лише, що кровопостачання до нього надзвичайно посилене, зважаючи на його розміри. Воно також чутливе до електромагнітних полів.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

47. Народ свиней

— От побачите, це

зовсім не те, що ви думаєте, — каже Шампольйон, кружляючи над нами.

Какаду махає головою й веде далі:

— Свині — чарівні тварини, з ними варто познайомитись. Особливо тутешні. Вони дуже розумні.

Викрадачі заводять нас до будівлі та голосно рохкають мокрими рилами.

Ми розглядаємо комплекс ізсередини. Це величезне приміщення, зі стелі звисають рейки з іржавими гаками. Внизу — безліч апаратів із колесами, рухомими рядками, великими гострими лезами, які теж крутяться. Навколо цих приладів, які ще досі тхнуть смертю та кров’ю, облаштувалися