Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

Село мало «культурний центр» у вигляді автобусної зупинки, крамниці й новенької, нещодавно побудованої церкви.

Я ще раз озирнувся. «Туристи» йшли за нами. Вони обидва були в сорочках-«гавайках» та у широких шортах до колін, підозріло схожих на просторі труси. Шорти в одного були сині в клітинку, а у другого — картаті, в різнокольорових квіточках. Ще вони мали солом’яні брилі на голові та фотокамери на шиї.

Ми зайшли до крамниці. Після яскравого сонця приміщення видавалося темнуватим. Я роззирнувся. Тут торгували одразу всім — від притрушених пилом батарейок до замордованої часом копченої риби. Ліниво гуділи полудневі мухи. За прилавком сиділа огрядна тітка у кокетливому червоному фартушку в білу цяточку й апатично читала газету. Серед пластмасових відер і прального порошку я відшукав поглядом ящик із водою і попросив:

— Мені води пляшку.

— Тепла, — не підводячи голови, попередила продавщиця.

— А ще оцих цукерок, грамів чотириста, — заторохтіла слідом Світлана.

— Яких, яких? — відклала газету тітка.

— Оцих. Карамельок «У гостях у казки», — тицьнула пальцем у вітрину Свєтка.

На карамельках була намальована царівна-жабка зі стрілою. Цікавий малюночок для цукерок…

У цей момент рипнули двері, й до крамниці зайшли «туристи». Стали за нами. Я знову відчув спиною їхні настирливі погляди, і від неприємного тиску навіть зіщулився. До мене повернулося давно забуте відчуття, яке переслідувало мене в ордені. Відчуття несвободи.

— То воду давати? — вивела мене із задуми продавщиця.

— Так, — відповів я і спітнілою рукою витяг гроші. Схопив пляшку та чимскоріш вибіг надвір. Свєтка вибігла слідом.

— Ти чого? — вилупилася на мене, розгортаючи фантик карамельки.

— Вони за нами стежать, — кивнув я в бік крамниці.

— Стежать? — якось неуважно перепитала Свєтка, бо вже вилупилася на фантик. Потім забубоніла: — Жаба… Ба-жа. Бо жаба… Бо жа…

— Ти мене чуєш?

— Чую! Сховаємось у церкві,— всміхнулася Свєтка й вкинула карамельку в рот, — їм же не спаде на думку в такому вигляді туди пертися…

Я кивнув, глитнувши загусклу слину.

— Будеш конфетку? — спокійно провадила вона, прямуючи до церкви.

— Ні… не хочу, — відповів я, нарешті відкрутив пляшку і зробив великий ковток теплої газованої води. Легше від цього мені не стало.

Церква була напівтемна і порожня. Чаділи та світилися золотими вогниками численні свічки, яких понатикали у поставники перед іконами невтомні прохачі.

Біля сивого як лунь Миколи Угодника стояла самотня бабця «божий одуванчік» і дрібно хрестилася. Ще вона раз по раз била поклони і шепотіла: «Господі помілуй, господі помілуй…» По-моєму, не за адресою. Бо «Господі» висів поряд. Із сумними добрими очима і піднятими догори двома пальцями.

Свєтка тицьнула пакетик із цукерками мені в руки і заходилася зав’язувати на голові картату жовто-зелено-блакитну хусточку, що до того прикрашала її шию, наче піонерський, чи то пак скаутський, галстук.

Вдягнута Свєтка була, як завжди — в улюблену яскраво-зелену сукню та веселі смугасті біло-червоні панчохи. Тож хусточка додала їй колориту. Тепер вона була схожа на помість Буратіно з Альонушкою. Бабуся підозріло глянула на неї і відійшла класти хрести в інший бік.

Свєтка озирнулася і, блиснувши прозоро-зеленими очима, повільно проказала:

— А ми повинні були сюди зайти… Мені ця церква снилася…

Я скептично скривився. Вона не звернула на це жодної уваги. Напівзаплющила очі і, як зомбі, почала тинялася приміщенням, обмацуючи руками повітря біля ікон.

Поряд зі мною, біля поставника, діловито перебирала свічки стара служка. Які вже трохи погоріли — гасила двома пальцями, витягувала та кидала в спеціальну таріль, мабуть, для подальшої переробки. Безвідходний у них тут бізнес…

Трохи далі, біля олтаря, задумливо стояв і втикав класичний товстенький батюшка.

— Ходи сюди… — згодом поманила мене пальчиком Свєтка. — По-моєму, я дещо знайшла…

Я підійшов. На іконі була зображена Богородиця з дитинчам. На чолі в неї була намальована восьмикутна зірка. Я придивився. На мить зображення замерехтіло, і мені здалося, що в жінки на іконі золоте хвилясте волосся. Свєтка, простягнувши руки до ікони, застигла.

Я гадав, що Світлана мене більше нічим здивувати не зможе. Та даремно… Вона була неперевершеним майстром викидати несподівані колінця. За мить Свєтка вийшла із задуми, несподівано тицьнула пальцем в ікону і гучно, на всю церкву, заявила:

— Вона народила двійню. Я точно знаю. А тут вона тільки з хлопчиком. Куди поділася дівчинка? — її обурений голос задзвенів на все приміщення, що мало непогану акустику.

Служка здригнулася, а батюшка обернув до нас чималенький торс і крякнув. Та Світлана, коли була «в дусі», мала неабияку броню. Зупинити її не зміг би навіть бойовий підрозділ херувимів.

— Куди поділи дівчинку, питаю? — знову голосно поцікавилася вона у безмовно застиглого простору.

Батюшка не витримав і посунув до нас. Важко переставляючи ноги, перевальцем, немов качка. За хвилину він багатозначно застиг поряд. На цей його маневр Свєтка відповіла тим, що не менш красномовно вперлася поглядом в його чималенький живіт і проказала:

— Відійди! Ти мені заважаєш…

Від несподіванки око у нього нервово сіпнулося, і служитель культу вирішив подіяти на неї вербально:

— Отроковіца… — повчально почав він, та Свєтка на це роздратовано його перебила:

— Кажу ж тобі, не заважай! — вона легенько змахнула рукою, і батюшка застиг з роззявленим ротом та напівпіднятою рукою — неначе скам’янів. Тим часом Свєтка знову задивилася в нікуди: —…Вони її сховали… вони не хотіли, щоб її знайшли… так, так… — прошепотіла вона та розвернула лице до мене. В очах Світлани палахкотів вогонь. — Ми повинні її знайти…

— Кого?