Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Тоді киш ізвідси, хлопче, задарма товарів нема.

— Підождіть, дядечку, я зараз! — малюк зник за найближчою хвірткою і скоро з'явився, несучи велику миску, повнісіньку м'яса. Зажерливий кукурудзник забрав миску разом;і м'ясом, а хлопчикові кинув дві копійчаних грудки кукурудзи, потім стьобнув свого коня.

— Но! Рушай, мій лошачок!

«Лошачок» з місця чвалом побіг зі швидкістю близьке шістдесят кілометрів на годину, і гурт хлопчаків умить л» шився позаду. Знову загула дойра.

Кукурудза смажена, В цукрі качана. Тане, тане мій мішок – Пластівці, немов сніжок.

Кукурудзник, наспівуючи, почав у екстазі навіть поводити плечима, ледве не пританцьовуючи. За нами бігла ватага хлопчаків, що жадали придбати гуми для рогаток, дівчатка, які виканючили у бабусі монетку заради косооких, кривоногих ляльок Саллабадрака.

Нумо свисніть у свисточки, Всі ляльки підуть в таночки. Кукурудза прямо з жару, Подавайте-но склотару.

Саллабадрак був, очевидно, природженим, артистичним торгашем. Малеча з усіх вулиць і завулків, де ми проїздили, мов зачаклована, гналася за гарбою, прагнучи за всяку ціну одержати хоча б найдрібнішу іграшку. А кукурудзник, як наведений, то співав, то грав на дойрі, то йшов у танок, сидячи на передку своєї могутньої автогарби.

Я й не помітив, що ми давно виїхали за межі міста, якийсь час їхали путівцем і зупинилися біля високого паркана міжколгоспної відгодовчої ферми. Біля фуражної комори вовтузився якийсь мухомор з козлячою бородою. Помітивши Саллабадрака, підбіг до нього.

— Е-ей, палван[22], ласкаво прошу!

Перемовившися кількома словами з козлобородим, кукурудзник погнав гарбу до широких воріт комори (про що вони говорили, я не розчув, саме в той час наводив на них об'єктив свого мікрофотоапарата).

Загнавши гарбу до комори, Саллабадрак недбало згріб додолу решту іграшок, мішки з пляшками і, відкрутивши якісь гвинти, підняв дошки з дна кузова.

Диво-гарба, виявляється, була з подвійним дном!

Підійшов до великого тюка пресованого сіна, обперезаного жерстяними смужками (він, певно, важив не менш як сто кілограмів), легко підняв його і, донісши до гарби, вкинув у сховок. Потім опустив кришку, поскладав іграшки та пляшки-на місце.

— Як гадає палван, чи зуміє він зробити сьогодні ще один заїзд? — поцікавився козлобородий.

— Приїду годині о третій, — поважно пообіцяв кукурудзник.

— Хай помагає палванові бог!

— Та вже хай постарається.

Рушили назад. Але настрій у мене був кепський. Сплохував я, мабуть. Сам у калошу сів, та ще й Салімджана-ака спантеличив. Адже все правильно, комар носа не підточить. Сіно є? Є. Стіг? Це, звичайно, малася на увазі комора. І Саллабадрак повантажив у гарбу справжній тюк сіна, адже своїм очам я ще можу вірити… Але, з іншого боку, сховав його в подвійне дно гарби. Хіба звичайне сіно не можна возити зверху, не боячись стороннього ока? Ні, рано я носа повісив. Тут неодмінно є якась таємниця. Просто треба набратися терпіння, щоб розкрити її. В крайньому разі побачу ту Велику Корову, яка, за висловом «поважного господаря» всієї зграї, має зжувати це сіно. Судячи з кількості сіна, ця рекордистка повинна б давати не менше як по десятку відер молока на день.

Кукурудза смажена, В цукрі качана, Тане, тане мій мішок – Пластівці, немов сніжок. –

знову загримів дойрою кукурудзник, тільки-но ми в'їхали у місто, і за ним знов ув'язалася юрба малечі.

Рівно о пів на першу ми під'їхали до клаптикового магазину в старому місті. Я згадав, що директором тут голомозий її блискучим лобом, і мене попереджали, що ним займається слідчий відділ. Ще догану вліплять, як улізу не в своє діло. Але не заради ж власного задоволення я тут. Мене привів загадковий тюк сіна, і доки не дізнаюся, в чому його таємниця, з місця не зрушу. А якщо порушив чимось інструкцію — що ж, людині, яка має стільки подяк, не завадить одержати одну-другу догану. Це заохочує до роботи.

Завідуючий клаптиковим магазином, певно, саме обідав, бо вибіг назустріч горилі-кукурудзникові з напханим ротом, тримаючи в одній руці жирну самсу, в другій — пахучу паличку шашлику.

— Ага, приїхав! То чого ж став? Підганяй, підганяй до задніх воріт!

— Зараз, — пробурмотів Саллабадрак, не маючи сили одвести очі від самси і ковтаючи слину. Одначе зробив надлюдське зусилля, загнав гарбу в двір магазину, обережно, як рідну дитину, відніс тюк сіна в комору. Потім утиснувся в закуток, де обідав клаптиковий начальник, і став перед ним у сирітській позі.

— Їсти хочете, палван? — здогадався нарешті «сердобольний» зав.

Саллабадрак мовчки облизнувся.

— Зрозуміло. — Зав обернувся до відчинених дверей допоміжної кімнати. — Шухрат, егей, Шухрат, біжи-но замов штук тридцять… ні, штук п'ятдесят паличок шашлику!

У животі в мене бурчало, але обов'язок не дозволяв покинути тюк, і я лишився стовбичити (невидимо, звичайно) біля воріт складу.

Моє терпіння було винагороджене. Незабаром прийшов дядечко з блискучим лобом. Він убіг в склад, зачинив двері на засув і заходився квапливо розпорювати тюк. З того, як