Микола Якович Зарудний - Гілея

риночка з молоком — хтось із сусідів приніс вечерю. Під рушничком біліла записка. «Здрастуй! Я дуже хочу бачити тебе. Хоч як пізно приїдеш — зайди. Марта».

Іван поглянув на годинника — скоро північ. Скинув піджака, увімкнув приймача. Засвітилося зелененьке нічко трофейного «телефункена» — подарунка Вигдарова, — і кімнатка наповнилася джазовими ритмами. Іван спіймав себе на тому, що його пальці відбивали такт. Під таку музику, напевно, легко танцювати. Він міг би зараз сидіти в якомусь затишному ресторані з... Яринкою... Вони дивилися б одне на одного, тримаючи в руках кришталеві кухлі з іскристим вином... Потім він запросив би Марту (чому раптом Марту?) до танцю, вона поклала б руку на його плече, і їм було б хороше вдвох... Можна було б вночі ходити по широких освітлених вулицях незнайомого міста або забрести до парку і там чекати світанку... Яринці, ні, Марті, було б трохи холодно, і він пригорнув би її...

Музика раптом стихла, і щезли місто, ресторан і парк.

На нього чекає Марта. Треба піти, певно, трапилося щось серйозне, якщо кличе вночі. Іван накинув піджака і вийшов на вулицю. Степ то чорнів, то світлішав, бо котилися в піднебесся тяжкі хмари, застуючи надщерблений місяць.

Жодного вогника на хуторі. Тихо.

Може, краще вернутися, міркував Іван, ні до чого це пічне побачення. Що подумає про нього й дочку Ольга?

І пан зупинився: почув якийсь скрегіт. Ну, звичайно, хтось котить тачку. Скрегіт стих десь біля Карагачевої хати.

Запорожний поминув Мартине подвір’я — в хаті не світилося — і підійшов до низенького плоту, яким відмежував од пісків свій город Матвій Карагач.

На городі чорніла купа торфу. Матвій сидів на перевернутій тачці, курив. Почувши Іванові кроки, кинув цигарку і зірвався на ноги.

— Не спиться? — блимнув сивим оком.

— Як і тобі, — відповів Іван, переступивши через пліт. Потім узяв жменю сипкої землі, спитав: — З розсадника возиш?

— Умгу, — мугикнув Матвій. — Ні чорта не росте на цьому піску, то хоч торфу підсиплю.

— Багато привіз? — кивнув на купу Іван.

— Тачок з двадцять. — Матвія заспокоїв мирний тон Запорожного.

— Відвезеш назад, — промовив Іван.

— ІЦо?! — прошипів Карагач. — Тобі що, жалко цього г... для солдата?

— Для солдата мені нічого не жалко.

— Тоді мотай звідси, — відвернувся Карагач. — Ферштеєн?

— Щоб до ранку торф був на розсаднику!

— Пішов ти знаєш куди? — Матвій вилаявся і заходився розкидати торф по городі.

Запорожний підійшов ближче до Карагача, а той, наче й не бачив, — сипав торф просто на Івана.

— Чого тобі треба, Запорожний?

— Я не хочу, щоб ти був злодієм. Відвезеш, потім напишеш заяву, і я тобі дам трохи торфу.

— Не повезу! Що, я не заслужив дві тачки оцього непотребу? Так? Не повезу! — затявся Карагач.

— Віддам до суду, — сказав Запорожний.

— Мене до суду?! — перепитав Карагач і зло розсміявся. — Плювати я хотів.

З Карагачевого заступа сповз сипучий торф — на груди Запорожного, в очі, він відчув, як сухі піщинки в’їдалися в пори. Іван перехопив заступа, але Карагач вирвав його.

— Відійди, бо тут тобі й амба!. — перекосилося від люті обличчя Матвія.

Іван підійшов впритул до Карагача:

— Іди, Карагач, проспися, я завтра поговорю з тобою.

— Солдатів будеш судити, шкура?! — тяжко дихав самогонним перегаром Матвій. — Геть звідси!

Карагач відскочив, і тої ж миті тьмяно блиснуло лезо заступа над головою, Іван пригнувся, але страшний удар звалив його на землю.

— Убив! Убив! — несамовито закричав Карагач і побіг до хати.

* * *

Марта не засвічувала лампи, так і сиділа в пітьмі, припавши обличчям до шибки. Вона вже втратила лік годинам — чекала Івана з самісінького ранку, як тільки мати поїхала на центральну садибу радгоспу по борошно для хуторян, а його все не було. Увечері вона пробралася до лісгоспівського будинку і залишила Іванові записку. Написала, щоб прийшов, а що скаже, коли він з'явиться, — не знала. Розуміла тільки, що далі так тривати не може. Вперше відчула Марта в своєму житті, що кохання може стати мукою. Хіба є більші страждання, ніж бачити щодня і не сказати про те, що наповнює душу, не почути від нього того, чого так жадаєш.

Він дуже змінився відтоді, коли повернувся зі своєї Кам’янки, то, бувало, хоч усміхнеться Марті не так, як усім, а тепер немов чужий. Раніше, коли жив у них, вечорами сідали вони на лежанці і читали вголос. І їм було хороше. Радісно було й Ользі, дивлячись на них. Тепер читання припинилися, і Марта навіть улюбленого Коцюбинського не брала до рук. Мати всіляко намагалися розрадити дочку, але все було марно: Марта уникала розмов з матір’ю, стала роздратованою, вечорами замикалася в своїй кімнатці і тихо плакала.

У цю самотню нічну пору Мартина уява, приходячи їй на допомогу, знаходила десятки доріг, які могли б винести її з цієї безвиході. Адже можна просто переїхати її село, на садибу радгоспу, влаштуватися дояркою, як уже не раз пропонував їй директор, або податися в Ольвіопіль і там знайти собі роботу. Може, Марті взагалі поїхати світ за очі, а що їй? По всьому району їздять їм вербувальники, запрошуючи на шахти, на заводи — гори золоті обіцяють. Візьме Марта й поїде. Але щоразу, коли визрівало якесь рішення, — виступала, наче з туману тривога: якщо вона поїде, то це вже буде розлука назавжди.

За шибкою — чорний німий степ. Звичайно, Іван уже повернувся, бо давно пішла додому Марина і засвітилося вікно Парамонової хати. Чому ж