Володимир Кільченський - Присмак волі

від ворогів і вже відчував, як німіє правиця, тому він, вибравши якусь миттєвість, перекинув шаблю у ліву руку і зумів ударити боковим випадом жовніра в живіт. Удар його був смертельним для ворога, бо поляк одразу прихилився до землі, і тепер у Андрія вже залишився один дужий супротивник, роками такий же, як він. Хлопцеві здалося, що на обличчі ворога після поранення його товариша з’явилися гримаси страху. Андрій потіснив ляха, але той був таки вправним і не хотів піддаватися.

А тут нова хвиля поляків стала наближатися на допомогу своїм, і звідусіль долинали крики десятників та сотників:

— Відходимо, відходимо разом, хлопці!

Почули і наказ Рівного:

— Відступай назад, тримайтеся купи!.. Гуртом відступаймо, та бийте ляхів!

Стало трішки вільніше, бо поляки розтяглися, і хлопці, ховаючись за дерева, наносили удари по тих жовнірах, що наступали. От почувся переможний крик Івана, після того як його супротивник звалився забитим, а тим часом двом затятим ворогам — Андрію і жовніру — ніяк не вдавалося дошкулити один одному.

Поляків прибувало все більше і більше, вже було видно попереду, як вони заповнили увесь ліс своїми яскравими мундирами, і от-от козацький ланцюг розвалиться, а якщо хтось повернеться спиною, то це може бути кінцем ДЛЯ їхньої сотні.

— Хутчіше відходимо! — кричав Рівний, не забуваючи при цьому «міняти» своїх супротивників, які раз по раз падали від разючих ударів його шаблі.

Іван з Павлом також добре орудували шаблями, і вже не один польський вояк відкочувався від них із раною на тілі. Проте їхнє місце займали інші, що поспішали на допомогу своїм переднім товаришам. Позаду у козаків лунали підбадьорливі голоси підмоги, що також поспішала на поміч, і одразу стали хутчіше вимахувати шаблями хлопці Рівного, а той радісно кричав:

— Хлопці, підмога! Тисни на них!.. Коліть, не жалійте!

Ряди польських жовнірів хитнулися, начебто до відступу, але позаду їх підбадьорювали товариші, які прибувати до місця бою. Ще жорстокіше стали блискати у смертельному танці шаблі з того та з іншого боку. Сили зрівнялись, і здавалося, що цьому не буде кінця, але крики і стогони забитих та поранених нагадували всім, що кінець може настати дуже швидко.

Від дороги знову посунули яскраво одягнені вороги і, наступаючи, радо кричали:

— Криши холопів, наша єсть!

Василь Рівний уже загубив майже половину хлопців зі своєї десятки і сам вибивався із сил, але знав, що спасіння — тільки в бою, вороги не пожаліють їх, якщо вони не втримаються.

Андрій уже бився з третім польським вояком і був увесь у пошматованому одязі та закривавлений так, що його і впізнати було неможливо, проте встигав помічати, як поряд завзято б’є ворогів його вірний товариш Іван; та й Павло з Петром не відстають, хоча вже також виглядають, мов порубані опудала на козацьких ігрищах.

Рівний знову підбадьорював хлопців вигуками:

— Не візьмуть вони нас, самарці! Добавте їм жару!

Уже не раз Андрій перекидав шаблю з руки в руку, але відчував, що може не вистачити сили, аби й далі відбиватися від ворога, що наступав. Уже майже дві години йшов бій, а переваги жодної зі сторін не було видно...

Десь на дорозі чулися стрілянина з рушниць та безладне бахкання гармат. Жовніри сподівалися, що бій незабаром закінчиться, і ще завзятіше стали натискати на козаків, які відходили. Аж тут до ворогуючих сторін долинули крики: «Алла, аллах, алла...», а потім — тупіт копит. Усі зрозуміли, що то татарська кіннота поспішає на допомогу козакам.

Від дороги, де знаходилося польське військо, донеслися крики розпачу і відчаю вояків, на яких навалилися татари. Усе рідше було чути постріли мушкетів та гармат, а загальна метушня змусила поляків послабити натиск, і вже підбадьорливі вигуки козаків лунали поміж дерев:

— Наша бере!.. Рубайте, татари прийшли!

Польські воїни відчули, що їм непереливки, і стали відходити до дороги, а дехто вже й побіг, розвернувшись спиною до козаків. Врешті-решт польські ряди стали дружньо відходити, хоча їхні товариші намагалися втримати ряди відступаючих, щоб не дозволити козакам повністю їх розбити.

На дорозі відбувалось щось неймовірне: загальний клекіт бою вже заглушав усі крики та накази старших, а в напрямку відступаючих бігли сотні польських вояків з перекошеними від жаху обличчями та майже без зброї. Побачивши безлад війська, що відступало, розгублені жовніри стояли з опущеними шаблями і вже не чинили опору козакам, а ті дедалі впевненіше витісняли їх з лісу до дороги. Бій у лісі став вщухати, бо тепер і козаки опустили шаблі, мовчки дивились на це страшне видовище, коли з’являється панічний страх. Першими оговталися козацькі сотники та десятники і стали кричати на своїх:

— Чого стоїте? Нехай здаються... Примушуйте кидати зброю!

Це, мабуть, зрозуміли і польські вояки, бо то тут то там на землю вже падали шаблі і жовніри збивалися в гурти з похиленими головами переможених. Андрій дивився на свого ворога, з яким тільки-но герцював у двобої, і махнув йому шаблею до землі, щоб той кидав зброю.

— Добже, добже! Зачекай, хлопе, — кивав головою жовнір, проте не квапився кидати шаблю.

Іванів супротивник уже був обеззброєний і почвалав до гурту своїх вояків, а Іван, побачивши, що жовнір побіля Андрія не здається, замахнувся на нього шаблею, і тільки тоді той злісно відкинув зброю далеко від себе. Десятники змушували козаків, вільних від охорони обеззброєних поляків, відносити зброю до себе в обоз. До козаків стали прибиватися цілі юрми жовнірів, що втекли від ошаленілої