Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

Уже споночіло, та імператор так завзято вдивлявся в карти, що навряд чи й помітив, він, власне, бачив не карти, а живі села, хутори, шляхи, пагорби, бойовище, всі можливі, всі майбутні бойовища, тисячі бойовищ, і нараз воскресли вони всі, улюблені бойові товариші його молодості, полеглі брати, генерали і гренадери, смерть знову повертала їх йому, жоден, жоден уже не був потрібний їй, він переміг лише завдяки полеглим, які знову повернулись до життя. То була найбільша битва його життя, найдивовижніша, найвправніша, перемога була, мов гра, майже принадна в усій своїй страхітливості.

У двері постукали, імператор прокинувся. Доповіли, що прийшов міністр Карно. Принесли два бра із запаленими свічками, запалили люстру. Впустили міністра.

— Ви завадили мені! — обурився імператор.

— Ваша Величносте, прошу вибачити мені!

— Вибачаю. Але ви порушили перебіг найгарнішої битви. Я можу перемогти. Я можу прогнати їх за кордони. Мені треба не більше солдатів, ніж є в моєму розпорядженні. Я можу перемогти!

— Ваша Величносте, вже пізно. Вам заборонять перебувати тут. Вам загрожує небезпека, коли прийдуть вороги. Міністри не зможуть поручитися за ваше життя. Ви повинні виїхати звідси!

У кімнаті раптом стало дуже душно, імператор сам відчинив одне з вікон, і йому назустріч прогримів із незмірною силою заклик: «Хай живе імператор!».

Імператор не обернувся, а голосно проказав (стоячи плечима до міністра, тоді як його вуха сприймали сповнений любові та улюблений оглушливий поклик юрби):

— Отже, я мушу податися геть! Отже, я все-таки мушу податися геть!

Стояло тепле золоте літо. Воно скидалось на останнє променисте вшанування з боку країни, французької землі, французьких небес. Здавалося, ніби французькі небеса і французька земля сповіщають: «Імператоре Наполеоне, ти вже ніколи не побачиш французького літа. Візьми з собою спогади про найкраще, що ми здатні дати тобі!»

Імператора вже не було, він став в’язнем у замку Мальмезон, у замку своєї першої дружини, покійної імператриці Жозефіни. Там жила їхня донька Гортензія. Інколи вона нагадувала йому покійну любу, а тепер удвічі любу матір. Те, як донька нахиляла голову, нарізала харчі, відхилялась на бильце, сміялася, коли їй казали щось, чого вона не розуміла й не хотіла розуміти, засвідчувало: вона успадкувала ці рухи та риси від матері, і тому була ще дорожча імператорові. Водночас він відчував ще й невеличкі, ба навіть незначні ревнощі до самого себе: його дружина, імператриця Жозефіна, мала лишитися єдиною жінкою, яку він любив, так само як він був єдиним імператором французького народу.

Ох, уже не було ніякої роботи, як віддаватися спогадам про цю жінку.

— Тут я ходив із нею, — казав імператор на тій або тій алеї, наче гуляв із Жозефіною лише по цій алеї. — Бачите, — казав він міністрові Карно, не помітивши, що посеред розповіді звернув уже на іншу доріжку, — тут, і я давно хотів сказати вам про це, її провідав мій син. І вона поцілувала його. Що за жінка! Вона пестила дитину, дитину іншої жінки, і, власне, саме через цю дитину вона перестала бути імператрицею. Ви чуєте, Карно!

— Так, Ваша Величносте!

Цей міністр усе своє життя був ворогом імператора і називав його зрадником свободи; ох, цього міністра вирізняло суворе і пряме серце. Але тепер, золотого вечора, коли вони гуляли по парку і міністр слухав імператора та його розповіді, які під впливом любові перекручували правду, дізнавався про його помилки і скорботу, він уперше, потихеньку, але досить виразно почав розуміти, що на світі є ще й інші закони, ніж ті, за якими він жив, інші закони, ніж закони непохитних переконань і сумління, вірності та зради.

— Ваша Величносте, — мовив міністр із великою щирістю давнього якобінця, — чуючи, як ви говорите так, я запитую себе, чому я так довго гадав, що повинен вважати вас за зрадника. Сьогодні, але, на жаль, уже запізно, я вважаю, що ви — найвірніший чоловік у цьому світі!

— Для цього ніколи не буває пізно, — тихо сказав імператор.

Назустріч їм ішов слуга і доповів про графиню Валевську. Давно вже, здавалося імператорові, він не бачив її. Тримаючи свою дитину, його дитину за руку, вона стояла перед ним з напівприкритим вуаллю обличчям, у чорному вбранні, тож він злякався на мить і зупинився, бо мав враження, ніби вона прийшла на його похорон, ніби він уже труп. Графиня, певне, помітила його переляк, пішла йому назустріч, схилилася над його рукою. Імператор узяв її за руку й повів у кімнату, яку колись звелів обставити для себе, і то тільки на те, щоб утішити імператрицю Жозефіну і дати їй змогу думати, що він тут часто зупинятиметься. Дав руку хлопчикові, всміхнувся і довго мовчки стояв перед жінкою. Кілька разів показав рукою на диван. Але вона й далі стояла.

— Я хотіла ще раз побачити вас, — мовила графиня.

Ще недавно її обличчя було маленьким і витонченим, як і багато років тому, коли він познайомився з нею. Тепер вона видавалася худою, змарнілою і виснаженою. Як швидко змінюються жінки, надто ті, які люблять і страждають! Колись ніжний срібно-білястий пушок укривав її білі маленькі щоки, солодкий мох, на якому спочивали його вуста. Тепер щоки були голі, пусті й запалі. Губи утворювали вузьку сувору щілину.

— Ваша Величносте, — сказали ті вузькі скупі вуста, — я хочу попросити вибачення.

— Аж ніяк, аж ніяк, за що, навіщо? — вигукнув імператор.

— І все ж, — мовила графиня, — я