Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

Він намагався їй іще щось сказати, але подих перехопило, у горлі утворився спазм, який перекрив, як валун, потік слів. Ольга дивилася на нього. Хотіла було сказати, що вони мерзнуть у вагонах, тому що лютневий холод проникає крізь тонкі стінки, виступає білою мерзлотою на синіх шпалерах; крижана пляма щодня збільшується, проповзаючи з нижнього кутка до стелі. Леся захворіла, заходиться кашлем, її трясе, як ляльку. Продуктів не вистачає, запаси закінчувалися. Потрібно покликати лікаря, та де його знайдеш у таку завірюху? Кому сказати, що вони — покинуті, покинуті? Як описати це почуття — знедолення. Непотрібні нікому, так, непотрібні. Як притамувати чорну тінь відчаю, що залітає в душу диким вороном, каркає у своїй шаленій люті, бажає поласувати горем? «Боже, Боже, навіщо ти покинув мене?»

Тому Ольга змовчала, притамувала в собі фрази про біль, не дала слабкості вирватися назовні. Підвелася й пішла до свого купе, стиснувши губи, ніби стулки мушлі, зберігаючи весь намул сумнівів усередині. Леся прокинулася, сонно подивилася на матір. Спочатку вона не зрозуміла, що відбувається, тому здригнулася, засопіла.

— Що трапилося? — запитала Леся.

— Нічого, нічого, — поспішила заспокоїти її Ольга.

— Де тато? — дівчинка озирнулася.

— Він зайнятий, — відповіла Ольга й погладила дівчинку по голівці.

— Скільки нам іще тут бути? — запитала дівчинка.

— Не знаю. Справді, я вже в житті майже нічого не знаю, — сумно промовила Ольга.

— Мені так лячно, — прошепотіла дівчинка.

— Чому? — занепокоїлася жінка.

— Такий страшний сон… Я боюся, мамо, — сказала Леся.

— Що таке? Що тобі наснилося? — запитала Ольга.

— Я не знаю… Щось холодне… Я бігла лісом… Нікого, поруч нікого… Мені так лячно… Крики за спиною… Мені хотілося гукнути: «Татку! Мамусю!» Та нічого не вийшло — рот заліпило. Я не змогла його розтулити. Намагалася, але не могла. Мені так хотілося кричати, мамочко! Так хотілося, але рот не розтулявся. А потім… Я бігла… Бігла… І тоді почула крик… Гучний, гучний… Мені хотілося впасти на землю і заплакати… Так страшно… Але я не могла зупинитися — бігла, бігла крізь кущі. І тоді… Мамочко, і тоді… Тоді я підняла очі… і бачу… Бачу… Як ти… Ти… Висиш повішеною на мотузці, на гілці дерева… Поруч висить тато, і ноги ваші гойдаються на вітрі… Тебе з татом повісили… Просто в лісі… — заволала дівчинка й голосно заплакала.

Ольга ошелешено подивилася на донечку, пригорнула до себе й сама затремтіла, ніби її било струмом. Який жах! Які сни в дитини! А якщо це на біду, якщо сон віщий? І тут серце жінки не витримало — вона уявила, як висить на гілці, як волосся закриває її синюшне обличчя. Вітер бавиться лахміттям її одягу, шурхотить листям. Поруч висить Симон Васильович. Він побитий, його обличчя вкрите припухлими ранами з бурою засохлою плівкою крові.

Зелений френч розірваний біля серця — там видно шматочок грудей, які втратили свій природний колір і здаються штучними, гіпсовими. Кривий розріз простягнувся під ребром, проник аж до самої кістки, яка страхітливо біліє крізь темно-червоні щілини розшматованої плоті. Тонка цівка густого гною сочиться з розпухлого краю виразки. Ноги безвольно висять, злегка погойдуючись від поривів вітру. Від уявленого Ользі стало зле, вона похитнулася, та, щоб не впасти, встигла схопитися за столик. Їй занудило, у голові запаморочилося. Дівчинка розкрила рота, щоб закричати, але жінка глухо пробурмотала, що все доб­ре. Ступила два кроки й сіла на ліжко. Думки переплуталися. Чому ця картина виявилася такою реальною? Чому все, що уявила, ожило в ній? Чому вона відчувала сморід тіла, яке розкладається? Як пояснити, що дівчинці наснився саме цей сон, а не інший? Якщо страх — це прояв нашого несвідомого, то це означає, що всі в родині, навіть дівчинка, очікують мученицької загибелі? Як тепер бути? Що робити? Ці прості й водночас складні питання не давали їй спокою. Вона підвелася, хотіла піти до чоловіка, але в голові їй знову запаморочилося, жінка похитнулася і впала на підлогу непритомна.

Кілька днів Ольга носила в собі тривогу, намагалася сказати Симонові Васильовичу про те страшне передчуття, яке спливало у неї в грудях щоразу, коли у вагон заходив ад’ютант і доповідав про стан справ на фронті. Червоні залишилися в Києві й не переслідували українців. Війська відійшли до Кам’янця-Подільського та Вінниці. Уся республіка — це кілька губерній, оточених зусібіч ворогами. Іноді навіть на цьому клаптику території періодично спалахували антиукраїнські повстання й бунти. Отамани зраджували У.Н.Р., переходили на бік ворога. Усе було безрадісним, і молоде обличчя надії зсихалося, вона перетворювалася на бабцю, покриту сіткою зморщок і пігментних плям.

Якось уранці вона прокинулася і не знайшла чоловіка в ліжку. Він за звичкою вийшов у салон-вагон покурити й випити чаю. Ольга довго лежала й дивилася на стелю, вимощену дерев’яними панелями з майстерно вибитими квітами, які плелися по верху, ніби шукали вихід до сонця. Леся ще спала на кушетці в кінці великого купе. Тихо одягнувшись, Ольга вийшла в широкий зал, перейшла до іншого вагона. Потім іще до одного вагона, — туди, де засідає вранці чоловік з військовими чинами. Зупинившись перед дверима, жінка стиснула кулаки. Жахлива картина не виходила з голови. Щоразу перед нею зринали жахливі образи: вони гойдаються на вітрі, повішені посеред весняного лісу. З цього добра не буде. А якщо й справді це трапиться, прийде несподівано, як злодій уночі, коли ніхто нічого не зможе вдіяти? Тоді Леся залишиться сиротою і блукатиме по світу неприкаяною! Ніхто, ніхто їй не допоможе, не врятує, бо всі вже будуть мертвими. Треба попередити Симона, сказати, що це не просто видіння, це —попередження згори. Так-так — тоді, можливо, порятунок не буде таким примарним.

Ольга довго зважувалася, нервово розминала пальці, насуплювала брови. Стояла, забувши про час, змерзла, уся тремтіла. А потім набралася сміливості, переконавши себе, що ця розмова неминуче повинна відбутися, бо тільки так можна вибратися з цих семи кіл сумнівів. Вона відчинила двері, увірвалася, наче ураган, у кімнату. Симон Васильович стояв біля вікна. Хуртовина не вщухала, і в суцільній круговерті, у білих снігових клубах, скрипучих снігових потоках повільно брів втомлений молочник зі своєю худою кобилою. Різко розвернувшись, Петлюра подивився на дружину, яка раптом з’явилася в переході. І та, ніби вовчиця, що захищає вовченят, стрімголов кинулася до нього й випалила відразу, в єдиному пориві, усе, що носила в душі. Вона говорила й говорила — розповіла про сон, про свій неспокій, про жахливі