Людмила Когут - Мудрі жінки

іти п’ять хвилин. Спочатку Ірина носила цей альбом сама, але Світлана не відчинила їй дверей, хоча була вдома. Прикро, але довелося скористатися послугами пошти.

Тепер перед Іриною на невеличкому журнальному столику лежали старі напівпорожні альбоми. Ірина взяла в руки той, який лежав ближче до неї. Це були фото десятирічної давності.

Зі світлин на неї дивилися щасливі, усміхнені люди. Світлини зроблені з любов’ю, на них ніхто зумисне не прибирає пози. Фотограф зафіксував цікаві моменти їхнього життя. Ось Ірина зі своєю єдиною дочкою Оленкою, поруч — подруга Світлана з чоловіком Геннадієм і синами — Юрком та Ігорем. На іншій світлині всі разом відпочивають на морі, а тут — на річці в наметах, дикунами. А на цій — мами смажать на вогнищі щойно впійману рибу, щасливі і замурзані діти з тарілками стоять у черзі по їжу.

Гарні сонячні дні! Як давно це було! Ірина важко зітхнула, перегорнула сторінку. Ось діти разом ідуть до школи. Біля них, як завжди, гарні і причепурені матусі.

Ірина згадувала, як вибагливо купували вони зі Світланою для себе нове вбрання. Придбали одяг для гарної погоди і, про всяк випадок, для дощової. Погода не тішила дітей сонцем у перший день вересня, і подруги завчасно продумували всі дрібниці — від парасольок і плащиків-дощовиків до взуття, щоб погода не могла зіпсувати їм і дітям святкового настрою.

Оленка вчилася в одному класі із синами Світлани. Юрко від Ігоря був старшим на рік, але до школи їх віддали в один клас.

Батьки вирішили, що їм так легше пильнувати дітей, та й вчитися хлопцям буде краще разом. Брати добре розуміли одне одного, завжди всі проблеми вирішували удвох.

Багато хто заздрив Світлані, бо в неї у сім’ї панувала атмосфера любові, дружби і поваги одне до одного, гармонія та розуміння. Ірина переглядала шкільні фотографії своєї дочки і згадувала, з яким задоволенням вони зі Світланою водили дітей до школи.

Хлопці прибігали зі школи і у два голоси сповіщали: «Мамо, тьотя Іра казала прийти в школу на актив, у батьківську раду». Вчителька знала, що на Світлану та Ірину можна в усьому покластися, вони не підведуть.

Шкільних заходів не перелічити! Подруги були задіяні у всіх шкільних заходах, це їх тішило, бо вони багато часу проводили удвох і знали все про життя своїх дітей у школі. На батьківських зборах їхні сім’ї ставили у приклад.

За роки навчання дітей Ірина і Світлана жодного разу не пропустили свято першого чи останнього дзвоника. Діти знали, що ці дні — сімейні свята. Мами їх гарно одягали, купували квіти. Ірина пригадала, як після урочистої шкільної лінійки вони зі Світланою ішли в кафе і влаштовували собі свято. Замовляли гарне вино і смачні страви. Ті дні були важливими подіями — діти ставали старшими на один рік. Потім до мам прибігали зі школи діти, а згодом до товариства приєднувався чоловік Світлани. Це невеличке, але дуже затишне кафе недалеко від школи та їхніх домівок було улюбленим місцем відпочинку двох подруг. Вони були постійними клієнтами, їх впізнавали всі офіціанти і бармени. У куточку біля вікна стояв зручний напівкруглий диван. За цим столиком вони любили посидіти за горнятком кави і смачними тістечками. Тут ніхто їм не заважав вилити душу одна одній, обговорити наболіле.

Ірина з розпачем думала: «Як шкода, що не можна повернути ті безтурботні дні!». Тоді, коли її Оленка була маленькою, Ірина почувалася сильною жінкою. Вона була для дочки всім — авторитетом, мамою, другом. А зараз у кріслі сиділа жінка, розчавлена прожитими роками, стосунками з донькою, оточенням.

Діти Світлани та її Оленка росли разом — жили по сусідству, вчились в одному класі. Це все зміцнювало дружбу подруг.

Оленка була розумницею і красунею водночас, а це трапляється рідко. Вчилась дуже гарно і була мрією багатьох хлопців. Але до неї ніхто не міг доступитись, бо поряд з нею завжди були два лицарі-охоронці — Юрко та Ігор. Хлопці виборювали перед Оленкою першість — вона подобалась обом братам. З плином часу брати дорослішали і почали виявляти перші прояви закоханості. Оленка до них ставилась із сестринською теплотою та любов’ю.

Час біжить швидко, не зупиниш його…

Ірина переглядала фотографії з випускного балу. Оленка була неперевершеною. На випускний вечір у школу йшла не дівчинка-школярка, а юна східна принцеса. Мала гарне чорне волосся, великі карі очі — блискучі і чуттєві, пухкенькі лялькові вуста, гарно окреслені, їхню красу не потрібно було підкреслювати косметикою. Шкіра була трішки смаглява і шовковиста. Висока і струнка, в мештах на високих підборах, вона була такою граційною, що серед усіх випускниць, таких гарних того дня, Оленка була найпривабливішою.

На випускний вечір дві дружні сім’ї ішли разом: попереду — діти, Оленка тримала під руки Юрка та Ігоря, за ними — батьки, Геннадій з Іриною і Світланою. Усі зустрічні захоплено дивилися на цю красиву шестірку.

Ірина від розчулення та спогадів заплакала.

Діти Геннадія і Світлани були гарними хлопцями — високі, ставні, зі спортивною статурою. Одяг був дібраний зі смаком, бо батьки не шкодували для своїх соколів нічого, купували їм гарні та якісні речі. А для цього визначного дня вибрали особливо красиві костюми, одному — світло-сірий, іншому — світло-бежевий, гарне взуття за кольором пасувало до одягу. Батьки не могли намилуватися своїми дорослими і такими гарними дітьми, бо й самі були видною подружньою парою. Вона — висока струнка шатенка, волосся хвилясте і завжди скуйовджене по-молодіжному.

Подруги щоранку зустрічались у невеличкому парку, що недалеко від їхніх домівок, і бігали із завзятістю олімпійських чемпіонів, підтримувала форму, та й, крім того, вони жили у приватних будинках, що вимагало постійної праці як у домі, так і біля квітників і невеликих грядок, тож у результаті цих фізичних навантажень виглядали чудово. Квітники були гордістю подруг. Ірина і Світлана обмінювалися насінням, паростками квітів і вирощували якісь нові різновиди, щоб вражати ними сусідів. І це їм вдавалося! Геннадій кепкував з них, але був першим поціновувачем праці селекціонерів-квітникарів. Він був гарний високий, чорнявий, із білозубою усмішкою. На такого завжди заглядаються чужі жінки.