Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

цього так не залишив і помстився. Жінка якось зачинила його в хаті, щоб більше не пив. Повикидала геть усе з бару, з холодильника, усі нички повигрібала. Сказала, що більше не наллє. А він якраз у крутому піке — і це, як серпом по пальцях. Ходить по хаті, як тигр, нюхає, чого б випити, а нічого немає. Інший, може б і бісився, а цей — прагматик. Коли зрозумів, що без шансів, зайшов до жінки у гардеробну, відкрив шафи, взяв ножиці й акуратнесенько так порізав її одяг — на довгі тонкі смужки.

— Весь одяг?

— Весь. Сукні, шуби, білизну — все, що було. Уявляєш? Часу ж багато. Воно висить на плечиках, тільки все стрічками. Хочеш, заплітай у коси, а хочеш — роби килимок.

— Нічого собі!

— Отак от. За один день порізав тисяч на п’ятдесят. Вона додому приходить — а там сюрприз. Навіть перевдягнутися нема у що!

— Боже, це ж скільки роботи! — несподівано вигукує Ірка. Мабуть, уявила себе на місці Шрекової дружини і оцінила розмір гардеробу.

— Не лінивий хлопець. Не лінивий. Рівненько дуже порізав.

— Це теж вона розповідала?

— Ну а хто? Не він же.

— Боже, як так можна? Я не уявляю.

Раптом серед череди знайомих облич я фіксую одне аж надто знайоме. Мирослав Коваль власною персоною — як завжди стильно неохайний і артистичний.

— Мирославе! А ти як тут?

— Слава Йсу! То робота в нас така. Хтось мусить святкувати, хтось — працювати.

— Тобто все це, — я показую на сцену, бухту та ресторан. — Усе це ти?

— Старий, хіба ти ще не зрозумів? Режисер — то професійний організатор. Від першої шлюбної ночі до інавгурації Президента. Тільки замовляй.

Я здивований. Вже кого-кого, а Мирослава зустріти тут не очікував.

— До речі, відрекомендуй мене своїй дружині. Бо по телевізору весь час її бачу, а в очі ще не мав такої честі.

— А ви хіба не знайомі? Тоді будь ласка: це моя дружина Ірина. Це Мирослав, професійний організатор всього.

Мирослав цілує Ірці ручку.

— Майте на увазі, як на телебаченні раптом дефіцит свіжих ідеї, я завжди напоготові.

Вона посміхається:

— Наше телебачення, на жаль, обходиться без ідей, тим більше без свіжих. Ми тепер купуємо формати за кордоном і перекладаємо їх українською. Оце і все.

— Прикро. Але що маємо робити — бізнес є бізнес. Ну і як тобі то всьо? — обертається він уже до мене.

— Круто. Скільки коштувало?

— Не питай, чом у мене заплакані очі. До речі, чи знаєш, що до господаря цього закладу вже приходили донецькі і пропонували купити?

— Серйозно?

— Як ніколи. Так само, як у Дніпропетровську.

— А що було у Дніпропетровську? — поцікавилася Ірка.

— Ти не знаєш? Це дуже симптоматично. Приїхав Янукович до Дніпропетровська, а там у яхт-клубі розкішний ресторан, схожий на цей — начебто каравела лежить на березі. Коротше неймовірно круто і смачно. Януковичу теж сподобалося. А на другий день до господаря приходять хлопці, приносять валізи з грошима. Що таке? Кажуть: «Ми купуємо, тут вистачить». Він: «Ресторан не продається». Вони: «Ти не зрозумів. Ми купуємо, значить продається». Він: «Це не розмова». Вони: «Ти пам’ятаєш, хто у тебе вчора був?». Він: «А до чого тут це?». Вони: «Подумай два дні». Він подумав, відмовився. А за тиждень його підстрелили. Невідомо хто. Куля застрягла у голові. Хлопець ледь вижив. Отака історія.

— Який жах!

— Не те слово.

Мирослав, як справжній режисер, перебрав розмову до своїх рук:

— Нас в інституті вчили, що кінець вистави має бути життєствердним. Тож я буду бігти, а для вас — оптимістична історія. Маю друга, журналіста Вахтанга Кіпіані. То він розказав одну цікаву брехню. Написав був колись статтю за Юлю Тимошенко, де зрівняв її з блохою. Мовляв, блоха має собак за транспорт — учепилася за шкуру, проїхалася, як на трамваї, і на нову перескочила. Так і Юля — спочатку проїхалася на Лазаренку, потім на Кучмі і Ющенку. Ну взагалі отакий от зоологічний образ. Ту статтю добрий голова адміністрації приніс на стіл президенту. Того одразу трафив шляк. Він викликає до себе господаря газети і питає: «Гріша, хто такий Кіпіані?» Ну а Гріша — господар футбольного клубу. Звідки ж він знає, хто у нього в тій газеті пише? Для нього існує тільки один Кіпіані — зірка сімдесятих, легендарний капітан тбіліського «Динамо» та збірної Союзу Давід Кіпіані. От він і відповідає: «Кіпіані — це футболіст». А Кучма почув то, схопив зі столу попільничку і йому — в голову: «Твій футболіст, — каже, — мене собакою назвав!»

Ми з Іркою щиро зареготали.

— Ой, хлопці, у мене від ваших анекдотів потім зморшки на обличчі будуть.

— Крий Боже! Які анекдоти? Бігме, то щира правда! — Мирослав ще раз нахилився до Ірчиної ручки, поцілував. — Ну все, маю бігти. А вам бажаю добре відпочити. Па!

— Па-па.

За стіл ми потрапили з якимись політологами чи то політтехнологами, які гучно обговорювали передвиборчу боротьбу та сміялися з безпомічних опозиціонерів. І хоч я не в захваті від нашої опозиції, точніше, людей, що так себе називають, все одно стало неприємно. Демонстративний цинізм завжди погано пахне. Крім того, він є небезпечним. Сміятися треба, коли вже переміг, а поки ні — краще працювати.

— І на честь нашого шановного Павла Олександровича ми п’ємо до дна та дивимося, хто як поважає ювіляра! Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося! — п’янкою керував народний артист України, а кого б іще допустили до такої представницької компанії? Тут одних депутатів було зо три десятки, не кажучи вже про міністрів, голів комітетів та іншу дрібноту.

Ми з Іркою танцювали під співи дівчат з ВІА ГРИ, які мені підозріло нагадувала стриптизерок, що їх Паша ганяв був у Жориному казино. Щоправда, сказати про це дружині не наважився — іди потім доводь, що зайшов до стриптизу просто так, попити віскі. Ірка, хоч, напевне і здогадується про мої пригоди, проте не дуже ревнива, однак це не причина зайвий раз дражнити її.

Павлюк-паша у супроводі своєї благовірної підходив до кожного столика та пив із гостями за своє здоров’я. Охоронець ззаду ніс на таці спеціальну пляшку з-під Камю Луї-ХІІІ, наповнену чаєм без цукру. З неї підливали ювіляру, бо цукру йому не дозволяли лікарі, а про справжній коньяк навіть думати не міг у присутності дружини.

Під вечір стало прохолодно, дами накинули на голі плечі манто, а подекуди навіть чоловічі піджаки. Ми знову танцювали. Мої руки пестили Ірчине тіло через тонку сукню. Я знав