Сьюзен Коллінз - Переспівниця

— Вона звелить заблокувати тунель, — сказав Гейл упевнено.

— Так, швидше за все. Але знаєш, Піта мав-таки рацію, коли казав, що ми самі себе знищуємо. Я зробив деякі підрахунки. Прикинув, скільки буде вбитих, скільки поранених... і гадаю, спершу варто добре порадитися, — мовив Біпер.

До наради запросили всього кілька людей. Нас із Гейлом відпустили. Я взяла його з собою на полювання, щоб він спустив пару, але він за весь час не мовив і слова. Мабуть, гнівався на мене через те, що я з ним не погодилася.

Нарада закінчилася, рішення ухвалили, і по обіді мене про всяк випадок, якщо випаде нагода зняти ролик, вбрали в костюм Переспівниці: через плече звисав лук, із вуха вистромлювався навушник — прямий зв’язок із Геймітчем в Окрузі 13. Ми чекали на даху Будинку правосуддя, звідки чітко проглядалася наша ціль.

Командування Горішка відверто ігнорувало наші вертольоти, оскільки в минулому вони завдавали їм не більшої шкоди, аніж мухи, що кружляють навколо горщика з медом. Однак після другого заходу бомбардування вертольоти таки привернули до себе увагу. Та поки капітолійські протиповітряні ракети зреагували, було вже запізно.

План Гейла перевершив найсміливіші очікування. Біпер мав рацію, що ми не зможемо контролювати обвал. Схили гори були від природи крихкі, і після бомбардування здавалося, що з гори побігли ріки. Величезні брили Горішка просто кришилися на очах, стираючи будь-які сліди людського перебування. Ми стояли німі, крихітні й безпомічні, а кам’яні хвилі котилися схилами вниз. Ховаючи входи під тонами каміння. Здіймаючи в повітря пилюку й сміття. Перетворюючи Горішок на склеп.

Я уявила те пекло, яке творилося зараз усередині. Завивання сирен. Миготіння ліхтарів у темряві. Пилюка, яка не дає дихати. Зойки загнаних до смерті нажаханих створінь, які панічно шукають вихід, якого немає. Злітні майданчики, вентиляційні шахти заблоковані — земля й каміння всюди. Звідусіль звисають голі дроти, спалахує вогонь, каміння сиплеться, перетворюючи знайомі ходи на лабіринти. Люди штовхаються, падають, метушаться, немов мурахи, а з боків насуваються гори, загрожуючи розчавити всіх до ноги.

— Катніс! — пролунав у моєму вусі голос Геймітча. Я хотіла відповісти, але не змогла — обома долонями затискала рот. — Катніс!

Того дня, коли загинув тато, сирени вили без упину. Ми були в школі. Коли прилетіла звістка, учні не чекали, щоб їх відпустили з уроків, та й адміністрація не заперечувала. Нещасний випадок у копальні не міг контролювати навіть Капітолій. Я побігла у клас до Прим. Досі пам’ятаю її, крихітну семирічну дівчинку, неймовірно бліду: вона рівненько сиділа за партою, склавши перед собою руки. Чекала, що я прийду по неї, як ми й домовлялися на випадок тривоги. Вона зіскочила з крісла, вхопилася за рукав мого пальта, і ми приєдналися до натовпу, який виливався на вулиці міста й прямував до центрального входу в копальню. Здалеку ми побачили маму: вона міцно стискала мотузку, яку завбачливо натягнули, щоб стримувати натовп. Гадаю, я повинна була одразу здогадатися, що щось не так. Бо це ж завжди ми її шукали, а не вона нас.

Ліфти рипіли, кабелі обривалися, з-під землі вивергалося полум’я і клуби чорного диму, знесилені шахтарі виходили на сонячне світло. З кожною групою новоприбулих шахтарів лунали полегшені зітхання, родичі пірнали під мотузку назустріч своїм чоловікам, дружинам, дітям, батькам, братам і сестрам. Вечоріло. А ми досі стояли на холоді, легенький сніжок почав укривати землю. Ліфти рухалися повільніше, на поверхню виходило дедалі менше людей. Впавши навколішки, я притиснула руки до попелу; мені так хотілося спуститись униз і звільнити батька! Якщо й існує дужче почуття, ніж те, що жене тебе під землю, щоб врятувати того, кого любиш, то мені воно не відоме... А кругом були поранені. Мертві... Ми чекали до ночі. Незнайомці накидали нам на плечі покривала. Хтось приніс гарячого чаю, але його ніхто не пив. А тоді на світанку ми побачили на обличчі начальника шахти сумний вираз, який міг означати тільки одне...

«Що ж ми накоїли?!»

— Катніс? Ти мене чуєш?

Мабуть, цієї миті Геймітч вирішив таки одягнути на мене хомут.

Я опустила руки.

— Так.

— Спускайся вниз. Про всяк випадок, якщо Капітолій спробує помститися за знищену базу, — наказав Геймітч.

— Так, — прошепотіла я.

Всі, хто був на даху, за винятком солдатів із кулеметами, почали спускатися вниз. Йдучи сходами, я не могла стриматися — весь час гладила пальцями бездоганно білі мармурові стіни. Холодні та прекрасні. Навіть у Капітолії жодна будівля не могла зрівнятися з величчю цього Будинку правосуддя... Кам’яна поверхня не піддавалася — це моя плоть поступалася і віддавала тепло. Каміння завжди перемагає людей.

Я вмостилася під однією з величезних колон біля центрального входу. Крізь щілину у дверях виднілися білі мармурові сходи, які вели просто на майдан. Мені пригадалося, як важко нам із Пітою було в Окрузі 2, як ніяково приймати привітання з перемогою в Іграх. Мене виснажив Тур переможців, усі мої спроби заспокоїти округи зійшли нанівець, а тут ще й спогади про Клівію і Катона, особливо про жахливу повільну смерть Катона від пазурів мутантів.

Богз умостився біля мене, в темряві його шкіра здавалася неймовірно блідою.

— Ми не завалювали залізничний тунель, ти ж знаєш. Дехто, напевно, виживе й вибереться назовні.

— А тоді ми їх пристрелимо? — запитала я.

— Тільки якщо у нас не буде іншого вибору, — відповів він.

— Ми можемо самі відправити туди поїзди. Допомогти евакуювати поранених, — сказала я.

— Ні. Було вирішено залишити тунель у їхніх руках. Так вони зможуть використати всі колії, щоб вивезти людей, — мовив Богз. — До того ж це дасть нам трохи часу, щоб зібрати всіх солдатів на майдані.

Кілька годин тому майдан був нейтральною територією, лінією вогню, передовою, на якій велися бої між повстанцями й миротворцями. Щойно Коїн схвалила план Гейла, повстанці кинулися в атаку й відтиснули сили Капітолія на кілька кварталів, щоб мати змогу повністю контролювати залізничну станцію, коли Горішок упаде. Що ж, він упав. Така реальність. У тих, хто вижив, єдиний шлях до втечі — на майдан. До мене долинула кулеметна черга — без сумніву, це миротворці намагаються прорватися, щоб відбити своїх поранених товаришів. А їм протистоять наші солдати.

— Ти змерзла, — сказав Богз. — Пошукаю покривало.

І він вийшов, не встигла я заперечити. Мені не потрібне покривало, навіть якщо мармур висмокче з мого тіла всю енергію.

— Катніс, —