Ю. Несбе - Нетопир

трупам, зрозуміло, а поліцейським. Але є черга. Такий порядок, винятків ми не робимо, розумієте? Та сьогодні телефонував Маккормак, велике цабе, і сказав, що це самогубство слід вивчити в першу чергу. Я не встиг у нього запитати, але, може, ви мені відповісте, містере Хоган: що це в Кенсинґтоні такого особливого?

При цьому він зневажливо швидко підвів голову й обдав Харрі ароматом джину.

— Це вам краще знати, лікарю. Є в ньому щось особливе?

— Особливе! Що ви маєте на увазі? У нього немає ні дерев’яної ноги, ні запасної пари легенів, ні сосків на спині.

Втома. Харрі зараз зовсім не хотілося сперечатися з п’яним патологоанатомом, який надумався качати права, бо бач зачепили його самолюбство. А у фахівців самолюбство особливо вразливе.

— Чи є що-небудь… незвичайне? — уточнив Харрі.

Енґельзон подивився на нього мутнуватими очима.

— Ні, — сказав він. — Нічого незвичайного. Все звичайне.

Лікар і далі дивився на нього, похитуючи головою. Харрі зрозумів, що це ще не все. Просто сценічна пауза, яка п’яному здавалася не такою затягнутою, як тверезому.

— У нас тут зазвичай, — нарешті заговорив лікар, — трупи напхані наркотиками. У цьому випадку — героїном. Незвично, що він поліцейський. Але чи так уже незвично — не знаю. Поліцейські до нас на стіл потрапляють рідко.

— Причина смерті?

— А хіба не ви його знайшли? Чому, по-вашому, помирають, висячи в петлі під стелею? Від коклюшу?

Усередині в Харрі вже все нуртувало, але він поки що стримувався.

— Тобто помер він через брак кисню, а не від передозування?

— П’ять балів, Хогане.

— Добре. Наступне запитання: час смерті?

— Ймовірно між північчю і другою ночі.

— А точніше?

— Вам полегшає, якщо я скажу: «чотири хвилини на другу»? — Обличчя лікаря поступово буряковіло.

Харрі кілька разів глибоко вдихнув і видихнув.

— Даруйте, якщо я говорю… якщо здаюся нетактовним, лікарю, моя англійська не завжди…

— …така, якою має бути, — . закінчив за нього Енґельзон.

— Еге ж. У вас звичайно ж багато справ, лікарю, я вас більше не відволікатиму, просто нагадаю, що Маккормак просив вас направити звіт про розтин не як завше, а особисто йому.

— Не хвилюйтеся. Щодо цього інструкція зрозуміла, Хоргане. Передавайте привіт Маккормаку.

Низенький чокнутий професор стояв перед Харрі, широко розставивши ноги і самовпевнено схрестивши руки на грудях. Його очі войовничо блищали.

— Інструкція? Не знаю, як до них ставляться в поліції Сіднея, але там, звідки я приїхав, інструкцій дотримуються, коли начальство не робить якихось особливих застережень, — пояснив Харрі.

— Не треба, Хоргане. У вас, мабуть, і гадки не мають про професійну етику. Тож і балакати нема про що. Давайте на цьому й розпрощаємося, містере Хорган.

Харрі не рухався.

— Чи ви іншої думки? — нетерпляче запитав Енґельзон.

Перед Харрі стояв чоловік, який вважав, що йому нічого втрачати. Закислий у горілці посередній патологоанатом середнього віку, вже без надії на підвищення і тому знахабнілий. Та й що вони могли з ним зробити? Харрі щойно пережив найдовший і найжахливіший вечір у своєму житті. Досить. Він схопив лікаря за петельки і підняв.

Халат затріщав по швах.

— Якої я думки? Гадаю, треба взяти у вас кров на аналіз, а потім уже говорити про етику, лікарю Енґельзон. Вважаю, знайдеться багато таких, хто підтвердить, що розтин Інґер Холтер ви робили в нетверезому стані. Відтак, гадаю, треба буде поговорити з тими, хто багато чув про вашу професійну етику і може вигнати вас із цієї роботи з таким тріском, що більше вас нікуди не візьмуть. Як ви вважаєте, лікарю Енґельзон? І якої ви тепер думки про мою англійську?

Лікар Енґельзон думав, що у Харрі чудова англійська, і подумавши, визнав, що один раз можна все-таки знехтувати бюрократією.

13

Вежа у Фроґнербаді, і старий ворог прокидається

Маккормак знову сидів спиною до Харрі, дивлячись у вікно. Вечоріло, але в сутінках ще можна було розрізнити манливий блиск синього моря за хмарочосом і яскравою зеленню Королівського ботанічного саду. У Харрі пересохло в роті й страшенно боліла голова. От уже три чверті години він майже безперервно розповідав про Отто Рехтнаґеля, Ендрю Кенсинґтона, бар «Крикет», освітлювача, Енґельзона — коротше, про все.

Маккормак мовчки слухав, склавши руки дашком. Нарешті заговорив:

— Знаєш, там, у Новій Зеландії, живуть найдурніші люди на світі. Живуть на острові, зовсім самі. Довкола немає надокучливих сусідів, тільки море. І все-таки ці люди на свою голову вплутуються у великі війни. За роки Другої світової жодна країна, навіть Радянський Союз, не втратила так багато людей — у процентному співвідношенні. У Новій Зеландії тоді майже не залишилося чоловіків. Навіщо вони воювали? Щоб допомогти. Помирали замість інших. Ці простаки воювали не на своїй землі — ні, вони сідали на кораблі й літаки і вирушали помирати за океан. Допомагали союзникам проти німців та італійців, Південній Кореї проти Північної, американцям — проти японців та Північного В’єтнаму. Одним із цих простаків був мій батько.

Він одвернувся від вікна, і тепер Харрі бачив його обличчя.

— Від нього я почув історію каноніра, з яким вони разом служили на кораблі, коли в сорок п’ятому брали Окінаву. Японські камікадзе придумали тактику «падіння на воду макового листка». Це було так. Спочатку летів один. Якщо його збивали, за ним летіло ще двоє, потім четверо і так далі — нескінченна піраміда пікіруючих літаків. На кораблі, де служив батько, всі злякалися. Це ж безумство — заради знищення цілі пілоти гинули самі. Зупинити їх можна було тільки суцільною стіною зенітного вогню. Найменший просвіт — і японці вже тут як тут. Було розраховано, що літак треба збивати в перші двадцять секунд, коли він з’являється в полі видимості. Потім буде пізно. Каноніри розуміли, що мусять бити без промаху, а нальоти інколи тривали цілими днями. Батько описував рівний гул гармат і ревіння пікіруючих літаків, що все наростало. Потім вони снилися йому ночами.

В останній день битви він стояв на містку, коли один літак, прорвавшись за загороджувальний вогонь, полетів прямо на них. Корабельні гармати молотили на всю силу, а літак усе наближався. Здавалося, він просто висить у небі і тільки збільшується при цьому щосекунди. Вже можна було розрізнити кабіну й постать пілота в ній. На палубу полетіли гранати. Але й гармати почали потрапляти в ціль, обдираючи крила та фюзеляж. Спочатку відвалився хвіст, а потім, як у сповільненій зйомці, літак розпався на шматки, і до палуби долетіла тільки мала частина — з пропелером і хвостом вогню та чорного диму. Артилеристи вже збиралися змінити ціль, коли хлопець