Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

влаштовувати справжньої церемонії. Просто гріх, коли «сіно» використовують не за своїм прямим призначенням. Справжня краса чайного посуду виступає тільки в зіставленні з іншим посудом для чайної церемонії.

— Все-таки я сьогодні не прийду. Я така змучена… Ще більше, ніж минулого разу.

— Але ж у мене, крім вас, не буде нікого.

— Все одно…

— То невже не прийдете?

— Ні… До побачення!

— Бувайте!.. Здається, хтось прийшов… До скорого!

То прийшла Тікако Курімото.

Кікудзі насупився — невже вона підслуховувала?

— Щодня дощ та дощ… Тільки сьогодні видалася нарешті гарна днина. Отож я й вирішила навідатись до вас. — Тут Тікако помітила «сіно». — Літо вже в розпалі, і в мене поменшало уроків. От я й подумала: а що, коли я з вашого дозволу побуду в чайному павільйоні?

Тікако поклала перед Кікудзі подарунок — коробку печива і віяло.

— А в павільйоні, мабуть, знову пахне цвіллю?

— Можливо.

— О, що я бачу! «Сіно» Оота-сан? Можна поглянути? — запитала вона байдуже й підсунулась до глечика.

Зіпершись руками об татамі, Тікако схилилася над глечиком і зігнула свою дебелу спину, немов от-от мала бризнути на квіти отрутою.

— Придбали?

— Ні, подарували.

— Таку річ? Що й казати, подарунок щедрий. На спомин?

Тікако глянула на Кікудзі.

— Краще б ви купили таку коштовну річ. Жахливо, якщо ви її одержали від доньки Оота-сан.

— Купити? Треба подумати…

— Так і зробіть. У вас чимало речей, які належали панові Оота, але за все розплатився ваш батько. Коли взяв пані Оота під свою опіку…

— Я не хочу про це й чути!

— Авжеж, авжеж…

Тікако підвелась і вийшла з кімнати.

Невдовзі почулася її розмова зі служницею. Тікако вернулась у халаті.

— Отже, Оота-сан наклала на себе руки!

Її слова вразили Кікудзі, як грім з ясного неба.

— Не може бути!

— Ви так вважаєте? А я відразу здогадалася. Від неї завжди віяло чимось зловісним. — Тікако глянула на Кікудзі. — І ваш батько казав, що Оота-сан загадкова особа. Як жінка я про неї іншої думки, ніж ви, чоловіки… Як на мене, вона вдавала із себе надто простодушну й невинну. Мені такі не до душі. Вона якась наче аж липка…

— Не треба гудити небіжчицю!

— Нехай так… Але, здається, вона й з того світу заважає вам одружитися. А скільки натерпівся від неї ваш батько!..

«Напевно, сама лиха скуштувала», — подумав Кікудзі.

Любовний зв’язок батька з Тікако був для нього короткочасною розвагою, яка навряд чи обірвалася через пані Оота. Але Тікако зненавиділа пані Оота за те, що та залишилася з ним близькою до його смерті.

— Таким молодим, як ви, Кікудзі-сан, її не зрозуміти. Щастя, що вона померла. Їй-богу, велике щастя.

Кікудзі відвернувся від Тікако.

— Та як можна було терпіти, щоб вона стала на заваді вашому шлюбу? Певно, вона відчувала свою підлу вдачу, але не могла вгамувати свою бісівську душу. Тому й вирішила померти… А ще, певно, сподівалася по смерті зустрітися з вашим батьком. Така вже вона…

По спині в Кікудзі пробіг дрож.

Тікако зійшла в сад.

— Піду в павільйон, заспокоюся, — мовила вона.

Якийсь час Кікудзі сидів нерухомо й поглядав на квіти.

Їхні білі й блідо-рожеві пелюстки зливалися з поверхнею «сіно» в один суцільний серпанок.

На його тлі перед очима Кікудзі замріла Фуміко — зіщулена в клубочок на татамі, вона плакала в запустілому домі.

МАТЕРИНА ПОМАДА

І

Почистивши зуби, Кікудзі вернувся в кімнату. Служниця ставила іпомею у вазочку з висушеної диньки.

— Зараз встану, — сказав Кікудзі, знову ліг і накрився ковдрою.

Він лежав горілиць, закинувши голову на подушці, й поглядав на квітку в токонома.

— Якраз сьогодні одна зацвіла. — Служниця вийшла в сусідню кімнату. — А ви й сьогодні не підете на роботу?

— Ага… Ще день побуду дома. Але я таки встану.

Кікудзі застудився — у нього боліла голова, й останні п’ять днів не ходив на роботу.

— Де вона росла?

— В саду під огорожею обвивала кущ імбиру.

Невже виросла сама?.. Одна темно-синя квіточка на тендітному стебельці з маленькими листками звисала з вазочки.

Від цих зелених листочків і темно-синьої квітки у вазочці з диньки, вкритої червоним, потемнілим від часу лаком, віяло прохолодою.

Служниця жила в їхньому домі ще за батька й була здатна на такі несподіванки.

На диньці ледь-ледь виднів вицвілий знак майстра, а на коробочці під нею — його ім’я, Сотан.

Якщо вірити напису, то диньці щонайменше триста років.

Кікудзі не розумівся на тому, як добирати квіти для чайної церемонії, та й служниця також. Однак йому здалося, що іпомея{44}, мабуть, пасує для ранкової чайної церемонії.

Тендітна іпомея, що й за день внівець зів’яне, й трьохсотлітня динька… Вражений цим порівнянням, Кікудзі якийсь час не міг одірвати очей од квітки.

Можливо, іпомея і динька куди краще гармонують між собою, ніж букет європейських садових квітів і глечик «сіно».

Кікудзі раптом стривожила думка: скільки ж годин проживе іпомея?

І він запитав служницю, що саме подавала йому сніданок:

— Я гадав, іпомея зів’яне на очах, аж ні — вона ще свіжа.

— Авжеж, свіжа.

Кікудзі пригадав, що хотів поставити півонію у глечик, який Фуміко подарувала йому на спомин про матір.

Коли він одержав цей подарунок, пора цвітіння півонії вже минула, та окремі квіти, може, десь ще збереглися.

— Я зовсім забув, що в нас була така динька. Мабуть, ти довго шукала?

Служниця кивнула.

— Ти що, бачила, як батько ставив іпомею у вазочку з диньки?

— Ні, не бачила. І іпомея, і динька — виткі рослини… От я й подумала…

— Що? Виткі рослини?..

Спантеличений Кікудзі розсміявся.

Читаючи газету, він відчув, що голова стала важкою, і приліг у їдальні.

— Я тут полежу, — сказав Кікудзі.

Служниця, витираючи мокрі від прання руки, сповістила:

— А я тим часом приберу вашу кімнату.

Коли Кікудзі повернувся у спальню, іпомеї в токонома вже не було.

Не було й вазочки з диньки.

— Он як… — здивувався Кікудзі.

Певно, служниця не хотіла, щоб він бачив, як в’янутиме квітка.

Кікудзі розсмішило, що для служниці іпомея і динька — лише виткі рослини. Та в її поведінці було щось від батькових звичок.

Посередині токонома стояв тільки глечик «сіно».

Фуміко була б прикро вражена, якби побачила, що він порожній.

Принісши глечик додому, Кікудзі того ж дня поставив у ньому білу троянду й блідо-рожеву гвоздику.

Такі ж самі квіти — їх прислав Кікудзі — стояли перед урною з останками пані Оота сьомого поминального дня після її смерті.

По дорозі додому Кікудзі тоді купив ті квіти в тій