Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

— Ні, індичий візьму чи що там їдять, коли на дієті, – байдуже згорнув меню Степан.

— То може краще картоплі не бери, – ледь стримуючи смішок, сказав Артур, — Ти ж наче казав, що…

— Я казав, що обмежив споживання, а не зовсім не споживаю, чим слухаєш цілий день?   Очі скельцями закрив, а таке враження, що вуха, – буркнув чоловік. 

— А.. — хитав головою Артур, — Це все змінює, – ледь стримував себе чоловік на що Степан лиш перекосив обличчя та одягнув назад сонячні окуляри.

— Сонце сліпить, – розвів руками Степан, — І так менше помітно мій живіт, – посміхнувся.

— Ага очі не бачать, значить можна їсти, — реготав друг піднімаючись, щоб зробити замовлення.

Спостерігаючи за тим, як Степан уплітав печену картоплю, Артур і справді почав вірити, що той був на дієті. А коли той взявся за стейк, аж очі вирячив. 

— Що? — питав Степан.

— Та нічого, — струсив головою Артур.

— Тут немає Олексія Несторовича, тому хоч ти дай поїсти нормально…без ножика й ось цих всі формальностей. Я в дитинстві печену картоплю завжди їв руками, та й і м'ясо теж, особливо шашлички. Ніяких там ножів і всіляких панських штучок-дрючок. 

Артур лиш мовчки знизав плечима. Він звик з дитинства користуватися всіма столовими наборами, тому для нього такий спосіб трапези був як для  Степана носіння сонячних окулярів в осінню пору. 

— Не дивися так на мене, — зітхнув Степан, — Сам спробуй, так набагато смачніше. 

Але Артур не спішив їсти руками, а Степан, наче навмисно, продовжував вгризатися в стейк зубами, ще й пальці став облизувати. Розплата за окуляри, не інакше! 

— Степане, якщо ти не помітив, то на столі є серветки.

— Аа? — смішно закрутив головою  чоловік, — А точно! – демонстративно ляснув себе по лобі, — це все ці окуляри, — реготав Степан знімаючи їх з обличчя, — о, і справді серветки, — розіграв цілу комедію чоловік. 

— Ти навмисне це робиш? — примружив очі Артур.

— Що саме? — зображав нетямущого друга.

— ось це все! 

— А що, тільки тобі можна? — сміявся Степан, але усмішка впала з обличчя, коли його телефон завібрував, висвітлюючи на екрані задоволене обличчя Олексія Несторовича. Тепер вже Артур задоволено відкинувся на стільці одягаючи на себе темні окуляри. 

— Слухаю, — відповів Степан на дзвінок скривившись.

— Сину, я сподіваюся, ти вже дома, бо мені треба поговорити з Діночкою, а вона чогось не бере слухавку, — слухав чоловік прикриваючи очі та розтираючи скроні.

— Ні…ще, ні, пане, але скоро…

— Ще ні? — почув незадоволений голос тестя, — Досі з Артуром чи як? 

— Так, пане.

— Я не знаю як Діна дозволяє тобі такі походеньки, – пирхав тесть, — Тим паче зараз
, коли у вас мала дитина. 

— Я взагалі переважно вдома, ви просто…

— Але ще скажи, що я навмисне дзвоню в такі моменти? — загнав в тупик Олексій Несторович.

— Ні…я нічого такого не мав на увазі, — виправдовувався Степан, але в душі кричав – так, саме це я і маю на увазі! 

— Добре, будеш дома, скажи їй нехай передзвонить мені, – суворо сказав тесть кладучи слухавку.

Степан лиш прикрив очі й видихнув. Мовчки рахував свою лічилку. 

— Один, два, три…– почав говорити Артур, — Адже саме це ти й робиш зараз, чи не так? – сміявся. 

— От, скажи мені, Артуре, навіщо він це робить?

— Він любить тебе, Степане, просто з віком, мабуть, ще більше…полюбив.

— От я завжди чув страшні казки про тещів, а в мене з тестем ось такі от кошмари. Добре що хоч живемо окремо. Треба їхати, — помалу встав Степан з-за столу, — Бо якщо він знову подзвонить, я за себе не ручаюсь. 

— Та нічого ти йому не скажеш, – всміхнувся сам до себе Артур.

— Чого це…всьому є межа!

— Знаєш чого? Бо ти теж його любиш, і не як тестя, а як батька.

Степан змовчав. Лиш надягнув сонячні окуляри-хамелеони. Його друг мав рацію. Олексій Несторович прийняв його як сина, попри те, що він аж ніяк на це не заслуговував. Щобільше, саме йому довірив свою, як він завжди говорить, квіточку, тому в душі він радів, що потрапив в таку сім'ю, де відчував себе сином. Саме тому кожного разу виявляв до свого тестя неймовірну повагу і мовчав, рідко коли наважуючись казати тато замість – пане. Саме тому в моменти приниження тестем мочав, стаючи схожим на хамелеона, хоча насправді не раз хотів виговоритися.