Щепан Твардох - Морфій

на них і бачу, як темна субстанція, що пульсує під тоненькою шкірою світу, випускає свої мацаки. Оплітає опори, на яких стоїть шоколадний будинок, прослизає на сходи, входить, спинається вище, шукає його.

Чи можу я її перемогти?

Я чорна богиня. Я знаю мови людей і янголів. Дозволяю мацакам зіпнутися вгору сходами, дозволяю прослизнути попід дверима, дозволяю ввійти до спальні Константи, влізти під ковдру, вдома холодно, але темна субстанція того не знає, вона не шукає під ковдрою тепла.

Дозволити їй чи спинити її?

Я чорна богиня.

Дозволяю.

Темна субстанція торкається Константи.

Дзвонить телефон.

Темна субстанція оповиває Константи, розтуляє йому губи, проштовхується поміж зубами, вливається в стравохід і трахеї, заповнює легені та шлунок.

— Константи, телефон, — крізь сон промовляє його дружина Гелена.

Устань, Константи, візьми слухавку. Це телефонує Інженер, це телефонує твоя доля і твоє життя, ти мусиш відповісти. Устань, Константи, устань.

Темна субстанція в’ється кишками Константи, тисячериться альвеолами його легень, просочується в кров, наповнює його анус і сідниці, розливається всередині стегон, оповиває Константи ззовні та зсередини.

Дзвонить телефон.

— Константи, телефон, — каже Геля.

Розплющив очі. Розплющую очі. Розплющив очі.

— Іди, візьми, прошу. То, певно, щось важливе. — У темряві голос Гелі гучить, як ворожба.

Встав, встаю, встав. Зимною квартирою до телефону.

— Алло, — прошепотів у слухавку матовим голосом, підняв слухавку, не світив світло, в темряві, стираю темряву з очей.

— На зв’язку Тридцять Сьомий, — сказав голос Стефана Вітковського, я його пізнав безпомилково.

— Хто?

— Тридцять Сьомий, — повторив Вітковський.

Я щось муркнув у відповідь.

— Прошу сьогодні об одинадцятій прийти у «Зем’янську». Вже відчинено. Точно на одинадцяту.

— Сьогодні? — непритомно запитав я.

— Так, так.

У трубці клацнуло. Я її повісив. Глянув на годинник: четверта ранку. Боже.

Все повернулось до мене, все і нічого. Я пішов спати далі, але вже не заснув, лише втикав у стелю, поки через кілька годин, уранці, до нашого ліжка прибіг Юрчик, увесь вимащений шоколадом.

— Я з’їв! — гордо повідомив він.

Через півгодини все було так, як мало бути, мій єдиний син, перший і останній, моя дружина, я, ковдри, його мордочка та присохлі рештки шоколаду на ній. Жарти, штурханці, лоскіт.

Оце мій перший спогад. Моя мама в таких забавах участі не брала, вона розчісувалася, чесала волосся перед ванною, чеше волосся щіткою з м’якою щетиною, я любив її торкатися, хоч вона й сварилася, якщо заставала мене за тим. Мій батько в картатій піжамі — тепер я знаю, двадцятирічний, тоді я того не знав — і я на подружньому ложі моїх батьків, батько мене лоскоче, я кричу німецькою: «Nein, Vati, hör auf Vati, es reicht, kitzele mich nicht!»[65] — і сміємось обоє, який то може бути рік? Війна ще не розквітла, але птахи вже співали, і на деревах було листя, тож війна вже вибруньковувалась, але я нічого про те не знав, та й мій батько, певно, знав небагато, а з того, що він знав, йому була тільки радість, і він гострив свою важку шаблю, драматично підносив її до стелі, а я дивився на той несиметричний лук із-поза дверей, батько спирає вістря шаблі на сидіння табуретки, точило ковзає з мокрим скреготом — від середини леза вниз, вниз, вниз, а потім батько озирає вістря на тлі вікна.

А зараз я, мій перший і останній син та Геля, холодна квартира, шоколадні мури й тепло під ковдрами, і за хвилю все так, як і має бути, немає війни, немає програного життя, життя з чужої ласки, немає непотрібного підпоручника, котрий ніколи не стріляв у ворога, зате замордував чоловіка і ножиком видовбав йому око. Немає.

І ми лоскочемось і сміємося з Юрчиком, але я все задаюся питанням: яким дивом мені це вдається? Яким чином, якими силами та сама рука, що вийняла око Каєтану Тумановичу, зараз рухається тонкою шкірою, худими ребрами мого сина, а він аж корчиться від сміху, а Туманович корчився від болю, який не має назви.

Хто вийняв око Каєтану Тумановичу, Костоньку, то був ти чи хтось інший, Костоньку?

А потім сніданок, хліб із залишками масла і кава. Дивлюся на них знову. На Гелю, на Юрчика. Я вже інша людина. Не така.

Потім виходжу, до «Зем’янської».

А проте таки не до «Зем’янської».

Вийшов із шоколадного дому перед десятою, хотів бути в «Земянській» завчасу, а то ж чотири кілометри пішки. Ішов Маршалковською, кам’яниці як стояли, так і стоять, хтось латає хідники, хтось вставляє у вікна сліпий дикт.

Охоплений ірраціональним страхом перед тим, що Інженер може побачити мене з вікна, проминув площу Спасителя і йшов далі, і, на Бога, в котрого не вірю, і, на всіх богів, що в них я також не вірю, звик я, звик до цієї варшавської вулиці — нової, іншої, вулиці, що постала після краху всього іншого.

Два тижні — і я звик. Що не побачу вже зелених мундирів та круглих шволежерських шапок і тих чудових гнідих і білих шволежерських коників, за тим я навіть не жалкував, хоча сірі швабські мундири й мотоцикли я ненавиджу трохи більше, проте на цій вулиці їх аж так багато не видно.

І до всього іншого звик. До перемеленого міста, перемелених людей, дещо посірілих, до оголошень на стінах і парканах, до сліпих вікон, і торгівців усім, і до зими в жовтні, зими, що ніколи не скінчиться, і Bekanntmachungen[66] на стінах.

Люди дивні. Молоді ходять ніби прибиті — для тих, кому років надцять-двадцять, завалився цілий світ. Але решта — старі пережили росіян, німців, одну невелику революцію, одну війну, пережили ендеків та соціалістів, травневий замах і Пілсудського, кризу і все, тому що їм зараз ті німці?.. За Безелера не було ж погано, можна було жити. Порядок був. І зараз переживемо. Нємци ж культурний народ, так, почув Константи, сказав хтось російською.

Ну а що жидки бояться, то вони слушно бояться, ці жидки, жидівочки та їхні жиденята ще сумуватимуть за нашими студентськими погромами.

Я проминув Пруденціал, зараз геть недоречний у своїй американській, фалічній пишноті, після поразки тих, хто його будував.

Ти не знаєш, Константи, скільки ще поразок попереду буде у вас, котрі збудували той Пруденціал, бо ти ж також його будував, усі його будували, це тоненька шкаралупка цивілізованої польськості на товстому, тупому тілі мужицького слов’янства. Тіло знало, що ви ним гордуєте, і ненавиділо вас за ту погорду, тим більше що знало — воно гідне тієї погорди. І то ви все