Агата Крісті - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

в те, що вони були добрі, – заперечила місіс Кіддер. – Усі гриби небезпечні. Одна поганка на кошик – і всім капець.

– Можна тільки дивом дивуватися, – провадила місіс Кіддер, брязкаючи тарілками та мисками у зливальниці, – як одне лихо навалюється на друге. У моєї старшої сестри хлопець захворів на кір, а наша Ерні впала й зламала собі руку, а мій чоловік весь покрився чиряками. І все – протягом одного тижня. У це годі повірити, чи не так? Приблизно те саме сталося й тут, – розвивала свої міркування місіс Кіддер. – Спочатку те паскудне вбивство, а тепер помер містер Альфред, отруївшись грибами. Хто буде наступним, хотіла б я знати?

Люсі почула себе досить ніяково, адже їй теж хотілося це знати.

– Мій чоловік не хоче, щоб я тепер сюди ходила, – сказала місіс Кіддер, – він боїться, щоб зі мною чогось не сталося, але я відповідаю йому, що знаю міс Крекенторп надто давно, і вона дуже добра жінка, і тепер залежить від мене. І я не можу покинути бідолашну міс Айлесберроу, – сказала я йому, – бо вона просто неспроможна зробити всю роботу, яку треба робити тепер у домі. Дай-но раду всім отим хворим, адже кожному треба приготувати їжу, а потім ще поставити її на тацю й віднести йому в кімнату. Нелегко вам доводиться, міс, бігати вгору та вниз із цими тацями в руках.

Люсі мусила погодитися з нею, що її життя тепер полягає головним чином у перенесенні таць. Бо в ту мить вона саме ставила на них наїдки, щоб віднести їх тому або тому хворому.

– А щодо медсестер, то вони навіть пальцем не поворушать, – з обуренням відзначила місіс Кіддер. – Тільки й знаєш, що заварюєш для них чай, і неодмінно міцний. Та й годувати їх треба. Я вже на ногах не стою – так вони мене виснажили.

Вона неймовірно втішалася своєю готовністю до самопожертви, хоч роботи їй сьогодні майже не додалося.

Люсі сказала співчутливим тоном:

– Ви зовсім себе не шкодуєте, місіс Кіддер.

Місіс Кіддер відповіла їй щасливою усмішкою. Люсі підхопила першу тацю й побралася нагору сходами.

– Що це? – запитав містер Крекенторп із несхваленням у голосі.

– Бульйон із яловичини й заварний крем, – відповіла Люсі.

– Забери геть, – сказав містер Крекенторп. – Я цього казна-що не їстиму. Я сказав медсестрі, що хочу біфштекс.

– Доктор Квімпер вважає, що біфштекс вам поки що їсти не можна, – відповіла Люсі.

Містер Крекенторп зневажливо пирхнув.

– Я вже майже одужав. Завтра я підведуся з ліжка. А як там інші?

– Містерові Гарольду набагато краще, – відповіла Люсі. – Завтра він хоче повернутися в Лондон.

– Нарешті я позбудуся бодай одного з дармоїдів, – сказав містер Крекенторп. – А як там Седрік? Чи є надія, що завтра він вирушить на свій острів?

– Він поки що не збирається їхати.

– Вельми шкода. А що робить Емма? Чому вона не приходить мене провідати?

– Вона досі в ліжку, містере Крекенторп.

– Жінки люблять поніжитися в постелі, – сказав старий. – А ось ти дівчина сильна, – додав він зі схваленням у голосі. – Цілий день на ногах, чи не так?

– Треную собі м’язи, – відповіла Люсі.

Старий містер Крекенторп схвально кивнув головою.

– Ти хороша й сильна дівчина, – сказав він, – і не думай, я не забув, про що з тобою говорив недавно. В один із цих днів ти побачиш те, що побачиш. Емма не завжди матиме усе так, як їй хочеться. І не слухай інших, коли вони кажуть, що я підлий старий чоловік. Я дбаю про свої гроші. Я зібрав чималу суму і знаю, на кого їх витрачу, коли надійде час.

Він скинув на неї приязним поглядом.

Люсі поквапилася вийти з кімнати, рятуючись від його чіпкої руки.

Наступну тацю вона понесла до Емми.

– Ой, дякую вам, Люсі. Я знову почуваю себе собою. Мені хочеться їсти, а це добрий знак, чи не так? Моя люба, – провадила Емма, коли Люсі поставила тацю їй на коліна. – Мені дуже прикро за вашу тітку. Ви зовсім не мали часу, щоб поїхати навідати її, правда ж?

– Ні, я справді не мала жодної хвилини вільного часу.

– Боюся, їй бракує вас.

– О, ви не турбуйтеся, міс Крекенторп. Вона розуміє, який жахливий час довелося нам пережити.

– Ви їй телефонували?

– Ні, останнім часом не телефонувала.

– Тоді зателефонуйте. Телефонуйте їй щодня. Старим людям дуже важливо знати новини.

– Ви дуже добрі, – сказала Люсі.

Сумління трохи дорікнуло їй, коли вона спустилася вниз по наступну тацю. Складна ситуація з хворобами в домі цілком поглинула її, і вона не мала часу думати про щось інше. Вона вирішила, що зателефонує міс Марпл відразу по тому, як віднесе Седрікові його тацю.

Тепер у домі залишилася тільки одна медсестра, і вони з Люсі розминулися на майданчику сходів, обмінявшись привітаннями.

Седрік, незвично акуратний та охайний, сидів у ліжку й щось діловито писав на аркуші паперу.

– Вітаю, Люсі, – сказав він. – Яке диявольське вариво принесли ви мені сьогодні? Послухайте, чи не можна було б позбутися цієї клятої сестрички? Вона надто багато базікає, ніби має справу з малою дитиною. Чомусь вирішила звертатися до мене на «ми». «Ну як ми себе почуваємо сьогодні? Нам добре спалося? О, ми добре сьогодні побешкетували, розкидавши ковдри та простирадла». – Він досконало зобразив високі фальцетні ноти в голосі сестри.

– Ви сьогодні дуже веселий, – сказала Люсі. – Що це ви пишете?

– Складаю плани, – сказав Седрік. – Плани, що робити з цим маєтком, коли старий скнара відкине ноги. Тут ми маємо клапоть доброї землі, ви знаєте. Я досі не вирішив, чи сам почну її обробляти, чи відразу продам кількома окремими ділянками. Земля тут дуже цінна для промислових потреб. Дім можна буде використати для дитячого садочка або для школи. Я не певен, чи не ліпше буде продати половину землі й використати гроші для того, щоб зробити щось надзвичайне з другою половиною. А ви як вважаєте?

– Ви ще її не маєте, – сухо відповіла йому Люсі.

– Я матиму її, – сказав Седрік. – Вона не буде поділена на частини, як інше майно, я одержу її цілком. І якщо я зможу продати її за добру ціну, то ці гроші будуть капіталом, а не прибутками, а капітал податком не обкладається. Величезна купа грошей. Ви тільки подумайте!

– Ви завжди давали зрозуміти, що гроші для вас ніщо, – сказала Люсі, дивлячись йому у вічі.

– Звичайно, гроші для мене ніщо, коли я їх не маю, – сказав Седрік. – А що в такому разі робити ще? Яка ж ви гарна дівчина, Люсі, чи я так думаю тому, що вже давно не бачив вродливих жінок?

– Думаю, справа саме в останньому, – сказала Люсі.

– Вам усе ще нема коли голову підняти, бо треба доглянути за всіма і за всім?

– Схоже, хтось сьогодні за вами доглянув, допомігши вам причепуритися, – сказала Люсі, подивившись на нього.

– Це та клятуща медсестра, – сказав Седрік із почуттям. – Чи вже було попереднє розслідування у справі смерті Альфреда? Що сталося?

– Попереднє розслідування відклали, – сказала Люсі.

– Поліція надто обережна й не поспішає з висновками? Ще одне отруєння мало завдати їй великої мороки. Збити їх із пантелику. Я вже не кажу про суто практичні наслідки такого розвитку подій. – Він додав: – Будьте обачною,