Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

«До війни я жила щасливо... З татом, з мамою. Тато в мене з фінської повернувся. Він прийшов без одного пальця на правій руці, і я в нього запитувала: "Тату, навіщо війна?"

А війна незабаром прийшла, я ще толком не підросла. З Мінська евакуювалася. Привезли нас до Саратова. Там я в колгоспі працювала. Викликає мене голова сільради:

— Я думаю про тебе, дівчинко, весь час.

Я здивувалася:

— А що ви, дядьку, думаєте?

— Якби не та клята дерев’янка! Усе та клята дерев’янка...

Стою, нічого не тямлю. Він каже:

— Прислали папір, треба двох на фронт, а мені нема кого послати. Сам би пішов, та ця клята дерев’янка. А тебе не можна: ти евакуйована. А може, підеш? Двоє дівчат у мене: ти та Марія Уткіна.

Марія була такою високою, дебелою дівкою, а я не дуже. Я так собі.

— Підеш?

— А мені обмотки дадуть?

Ми були обірваними: що ми там встигли із собою взяти!

— Ти така гарненька, тобі черевички там дадуть.

І я погодилася.

...Вивантажили нас із ешелону, за нами прибув дядько, огрядний, вусатий, але ніхто з ним не поїхав. Не знаю чому, я не питала, я не була активісткою, першою нікуди не лізла. Не сподобався нам цей дядько. Потім приїжджає гарний офіцер. Лялька! Він умовив, і ми поїхали. Приїхали до частини, а там цей вусатий дядько, сміється: "Ну, що, кирпаті, зі мною не поїхали?"

Майор викликав нас по одній і запитував: "Що ти вмієш?"

Одна відповідає: "Корів доїти". Друга: "Картоплю вдома варила, мамі допомагала".

Викликає мене:

— А ти?

— Прати вмію.

— Бачу, дівка гарна. Якби ти готувати вміла.

— Умію.

Цілий день готую їжу, а прийду вночі — солдатам випрати треба. На посту стояла. Мене гукають: "Вартовий! Вартовий!" — А я відповісти не можу — сили нема. Сили не маю навіть подати голос...»

Ірина Миколаївна Зініна,

рядова, кухар

«Їздила я на санпоїзді... Пам’ятаю, перший тиждень проплакала: ну, по-перше, без мами, а по-друге, опинилася на третій полиці, де тепер багаж кладуть. Там була моя "кімната".

— Якого віку ви пішли на фронт?

— Я вчилася у восьмому класі, але до кінця року не дотягла. Утекла на фронт. Усі дівчата на санпоїзді мого віку.

— А що ви там робили?

— Ми доглядали поранених, поїли, годували, подати судно — це все наша робота. Зі мною разом одна дівчина старша чергувала, вона мене спочатку жаліла: "Якщо будуть судно просити, ти мене клич". Поранені важкі: у того руки, у того ноги немає. Я першого дня кликала її, а потім — вона ж не може весь день зі мною бути і всю ніч — залишилася я сама. І ось мене кличе поранений: "Сестричко, судно!"

Я простягаю йому судно і бачу, що він його не бере. Дивлюся: у нього немає рук. У мозку десь промайнуло, якось я збагнула, що треба робити, але кілька хвилин стояла і не знала, як бути. Ви мене розумієте? Я мала допомогти... А я не знала, що то є, я ще того не бачила. Такому навіть на курсах нас не вчили...»

Світлана Миколаївна Любич,

сандружинниця

«Я не стріляла... Кашу солдатам варила. За це дали медаль. Я про неї і не згадую: хіба я воювала? Кашу готувала, солдатський суп. Тягала котли, баки. Важкі-важкі... Командир, пригадую, сердився: "Я б постріляв ці баки... Як ти народжувати після війни будеш?" Одного разу взяв — і всі баки постріляв. Довелося в якомусь селищі шукати баки менші.

Прийдуть солдатики з передової, відпочинок їм дадуть. Бідолашні, всі брудні, змучені, ноги, руки — все обморожене.

Дуже боялися морозів узбеки, таджики. У них же сонце завжди, тепло, а тут тридцять-сорок градусів морозу. Не може відігрітися, годуєш його. Він сам ложки не піднесе до рота...»

Олександра Семенівна Масаковська,

рядова, кухар

«Прала... Через всю війну з коритом пройшла. Прали вручну. Тілогрійки, гімнастерки... Білизну привезуть, вона заношена, завошивлена. Халати білі, ну ці, маскувальні, вони наскрізь в крові, не білі, а червоні. Чорні від старої крові. У першій воді прати не можна — вона червона або чорна... Гімнастерка без рукава, і дірка на всі груди, штани без штанини. Сльозами відмиваєш і сльозами полощеш.

І гори, гори цих гімнастерок... Ватників... Як згадаю, руки і тепер болять. Узимку ватники важкі, кров на них замерзла. Я часто їх і тепер уві сні бачу... Лежить чорна гора...»

Марія Степанівна Дєтко,

рядова, праля

«На війні траплялося стільки дивного... Я вам розповім...

Лежить на траві Аня Кабурова... Наша зв’язкова. Вона помирає — куля влучила в серце. Цієї миті над нами пролітає клин журавлів. Усі підвели голови до неба, і вона розплющила очі. Подивилася: "Як шкода, дівчата". Потім помовчала і посміхнулася нам: "Дівчата, невже я помру?" А тут біжить наш листоноша, наша Клава, вона кричить: "Не помирай! Не помирай! Тобі лист з дому..." Дня не заплющує очі, вона чекає...

Наша Клава сіла біля неї, розпечатала конверт. Лист від мами: "Дорога моя, люба доню..." Біля мене стоїть лікар, він каже: "Це — диво. Диво!!! Вона живе всупереч усім законам медицини..." Дочитали листа... І лише тоді Дня заплющила