Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

ГЬллі й досі більше до вподоби всякі салати, але я поволі привчаю її до справжньої їжі... До речі, а ти додала до підливи материнку? Це така травичка.

— Ти вже тричі питав про цю травичку. Так. додала. 1 макарони. здається, вже майже готові... До речі, а що це за мапа? Місця останніх скупчень привидів?

— ГМ-м? — я відчула, що Джорджеві думки блукають десь далеко-далеко. — Ні. навпаки... Це колишні скупчення привидів. ще з самого початку Проблеми. — Відчинивши двері в підвал, він гукнув: — Аго-ов! Вечеря готова!Ти ж знаєш — я шукаю відомості по старих газетах, — додав він.

З підвалу з'явились Локвуд і ГЬллі. Я нагріла тарілки під краном з гарячою водою, порозкладала по них макарони і разом з усіма сіла за стіл, поглядаючи на карту крізь серпанок ароматної пари.

— І все-таки я не розумію, Джордже, — сказала я. — За минулі роки відбулися тисячі таких навал. Тут безліч різнобарвних кнопок, але я не бачу в них жодного змісту.

— Бо я позначив лише по двадцять перших скупчень у кожному районі. — пояснив Джордж. — Кнопки різного кольору стосуються різних десятиліть, і за ними добре видно, як Проблема поволі охоплювала колами нові й нові території. Пам’ятаєш історію в Челсі, Люсі, коли я простежив місцеперебування основного Джерела аж до підвалу магазину братів Ейкмер. вивчаючи різні за часом випадки? Це щось подібне, тільки обсяг набагато ширший. І моя мапа підтверджує те, про що пишуть у книжках: початок Проблеми — на сході від Лондона, в графстві Кент.

— Там. де Маріса Фіттес і Том Ротвел уперше зіткнулися з нею. — додав Локвуд, намотуючи на виделку гарячий клубок макаронів з підливою. —До речі, Люсі, чудові макарони! А що це за чорні цяточки в підливі?

—Напевно, гриби... Ой, ні, гриби—це оцй Правду кажучи, не знаю... їж собі на здоров’я, й квит.

— Агенції «Фіттес» і «Ротвел» подолали довгу путь за останні п’ятдесят років,—провадив Джордж, поки ми жували макарони. — Ти знаєш, що на тім місці, де Маріса й Том уперше почали досліджувати привидів, тепер стоїть пам’ятник? Я, до речі, бачив його. Пам’ятник, правду кажучи, не бозна-який, але на ньому зображені двоє підлітків, що нищать славетну Примару з Мад-Лейн: Том Ротвел тримає в руці саморобну рапіру, а Маріса Фіттес стоїть із ліхтариком у нього за спиною. Саме ці дві речі стали згодом символами їхніх агенцій. Дивно уявляти собі, що саме на цьому місці було вперше використано рапіру й ліхтар...

— А чи правда, що Маріса взяла цей ліхтар у садку, в коморі? Чи це легенда? — запитала Голлі, що саме накладала собі на тарілку салату, хоч я задоволено спостерігала, що перед нею стоїть і невеличка порція макаронів. Голлі орудувала виделкою, витончено крутячи своїм гарненьким рученям.

— Правда, — кивнув Джордж. — У коморі біля дачного будинку своїх батьків. Саме з цим ліхтариком вона й почала вивчати психологічне поле, що виникає з появою привидів. Маріса й Том були геніальними винахідниками. Саме вони першими розпочали експерименти з залізом і сріблом. Том ще пробував заносити до будинків, населених привидами, клітки з котами — саме ці звірята стали першими системами сповіщення про появу Гостей. Щоправда, невдовзі він це облишив, бо коти в таких будинках казилися.

— Яке неподобство, — зауважила ІЬллі. — Бідолашні киці!

— Як на мене, ці киці були корисніші за отой твій придуркуватий дзвоник, Джордже, — не витримала я.

Джордж засмоктав черговий клубок макаронів:

— Ти про ПСРС? Можливо, можливо... Однак Інститут Ротвела увесь час винаходить щось новеньке. Вони тут намагаються наслідувати Тома — той теж увесь час носився з винаходами. А от «Фіттес» не дуже морочиться з новаціями. Вони також наслідують свою засновницю Марісу, що сподівалась тільки на свою рапіру й Таланти.

— Авжеж, зачинателі нашої справи були геніальні кожен по-своєму, — погодилася ГЬллі. — Всі ми — їхні боржники. Вони ризикували своїм життям, щоб урятувати нас.

— І це не минуло їм даремно, — промовив Локвуд. — Обидва померли молодими.

Я пригадала фотографії Маріси, які бачила в Будинку Фіттес: підстаркувата, зморшкувата жінка в чорному.

— Правду кажучи, не дуже й молодими. Я бачила фотографії Маріси в літньому віці.

— їй ледве минуло сорок. Просто в неї розвинулось так зване передчасне старіння.

— Шразд. Отже, на мапі добре видно, що Проблема поширювалась як пошесть, поволі розходячись колами від першоджерела. — провадив Джордж. — Спочатку Кент, потім Південний Захід, а далі вже по всій країні.

— Попри всі зусилля Фіттес і Ротвела, — зауважила я.

— Еге ж. — підтвердив Джордж, — попри всі зусилля.

Наприкінці вечері Локвуд зробив оголошення.

— Ви всі знаєте, що завтра в торговців артефактами буде таємний аукціон. — нагадав він. — Радше за все, там будуть Вінкмени. які останнім часом скуповують найкращі з цих артефактів. З того, що нам розповіла Люсі, виходить, що наш череп напевно буде виставлено на ці торги, тож наше завдання — потрапити туди, знайти череп і водночас спробувати якнайбільше дізнатись про таємничого покупця з чорного ринку, на якого працюють Вінкмени. А потім — утекти разом з черепом так, щоб нас не помітили, не загнали в куток і не випустили нам кишки з черева. Завдання неважке. Фло проведе нас до місця аукціону, але для того, щоб увійти туди, нам треба мати з собою щось на продаж.

— Тобто якесь Джерело? — запитала ГЬллі.

— Саме так. Тим, хто піде на аукціон, — а це, радше за все, будемо ми з Люсі,—треба мати з собою на продаж два якнай-потужніші Джерела.

— Де ж нам їх узяти? — пирхнув Джордж. — Був у нас череп, але ж його вкрали. Можна, звичайно, відшукати щось у конторі, скажімо, оту відтяту піратську руку, яку ГЬллі давно вже хоче викинути на смітник. Можна взяти саме її. Мені, до речі, ця рука дуже подобається — чорна від дьогтю, одного пальця бракує... Не знаю, чому я так люблю її...

— Заспокойся. Твоя улюблена рука нам не потрібна, — обірвав його Локвуд, поринаючи в крісло. — Ні, нам треба щось незвичайніше, цікавіше, ніким ще не бачене. А я, здається, знаю, де водяться такі речі. — Він позирнув на годинник. — Сонце ще не зайшло, тож часу нам вистачить. Ходімо.

— Пробач, — запитала я, —